Читать онлайн книгу "Листи до Феліції (1913)"

Листи до Фелiцii (1913)
Franz Kafka


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Франц Кафка (1883–1924) – видатний австрiйський письменник, автор творiв, якi вразили лiтературний свiт XX столiття. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка», а також «Листи до Мiлени. Лист батьковi», «Стук у браму», «Подорожнi щоденники. Вiсiм зошитiв» та iн.

«Листи до Фелiцii» – приголомшливе зiбрання листiв Кафки до Фелiцii Бауер – берлiнськоi знайомоi, а потiм нареченоi письменника, з якою вiн двiчi був заручений, проте подружжям вони так i не стали. Листування з Фелiцiею тривало понад п’ять рокiв – з 1912-го по 1917-й i вiдображало всю складнiсть стосункiв мiж адресатами. На жаль, листування односторонне, оскiльки листи самоi Фелiцii Кафка спалив пiсля остаточного iхнього розриву. У листах вiн постае людиною складною i замкнутою, яка уявити для себе не може звичайного сiмейного життя i дружнього спiлкування з родичами та друзями.

До видання увiйшли листи Франца Кафки, написанi протягом 1913 року, якi допоможуть читачевi краще зрозумiти непростий характер письменника та його творчiсть.





Франц Кафка

Листи до Фелiцii (1913)





4


Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi

Franz Kafka

Briefe an felice



Переклад з нiмецькоi Ігоря Андрущенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Сiчень



31.12.1912 – 1.01.1913

Коли сьогоднi ввечерi, о восьмiй, я ще лежав у лiжку, нi втомлений, нi бадьорий, але не годен пiднятися, пригнiчений загальним новорiчним гармидером, який навколо мене закручуеться, коли я так лежав, кинутий усiма, як собака, i вибирав з двох можливостей – або лишитися вдома, або провести вечiр з добрими знайомими (тiльки-но стрелила опiвнiчна гармата, радiснi крики з моста i з вулицi, хоча на нiй начебто нi душi, бiй годинника i дзвонiв звiдусiль), – в той час як вибiр цей тiльки збiльшував мою невтiшну печаль i гiрку замкнутiсть, а единою справою моiх очей, здавалося, лишаеться тiльки безцiльне блукання по стелi, – я раптом подумав, як же сильно мушу радiти, що через нещастя зараз не з Тобою. Щастя Твого погляду, щастя першоi розмови, щастя сховати обличчя у Тебе на колiнах – менi довелося б сплатити все це занадто дорогою цiною, cплатити тим, що Ти втекла б вiд мене, втекла б неодмiнно i в сльозах, адже Ти сама доброта, але чим би менi зарадили Твоi сльози? І мiг би я побiгти за Тобою – я, вiдданий Тобi, як нiхто на свiтi? (Як же вони там, за вiкном, горланять у нашому тихому, вiддаленому вiд головних вулиць районi!) Але на все це сам я не маю вiдповiдати, вiдповiдай, кохана, Ти, але вiдповiдай пiсля ретельних роздумiв, якi не залишають мiсця для сумнiвiв. Я почну з найдрiбнiших, незначних питань, якi з часом ускладнюватиму.

Припустимо, завдяки надто щасливому збiгу обставин нам випала нагода кiлька днiв пробути разом в якому-небудь мiстi, припустимо, у Франкфуртi. Ми домовилися другого вечора пiти в театр, я маю забрати Тебе з виставки. Ти наспiх i лише насилу-силу закiнчила всi своi важливi справи, аби встигнути вчасно, i тепер мене чекаеш. Але чекаеш марно, я не приходжу, i про просте випадкове запiзнення вже не може бути мови, всi термiни, на якi в подiбних ситуацiях пристае навiть найдобрiша людина, давно спливли. І вiд мене жодноi звiстки, щоб розвiяти Твое здивування; за цей час Ти могла б, не поспiшаючи i до пуття, залагодити всi своi службовi потреби, спокiйно переодягнутися, бо в театр ми вже все одно спiзнилися. Звичайного переочення з мого боку Ти навiть припустити не можеш, Ти, можливо, навiть трохи стривожена, чи не сталося, бува, щось зi мною, i, нарештi, раптово зважившись, – так i чую Твiй голос, який вiддае наказ вiзниковi, – iдеш до мене в готель i просиш провести Тебе до мене в номер. І що ж Ти бачиш? О восьмiй вечора (тепер я переписую першу сторiнку свого листа) я досi лежу в лiжку, нi втомлений, нi бадьорий, запевняю, що не годен пiднятися, скаржуся на все на свiтi i даю пiдстави припускати, що головнi скарги ще попереду, намагаюся, погладжуючи Твою руку i запобiгливо ловлячи в темрявi Твiй блукаючий погляд, виправити свiй жахливий промах, всiею своею поведiнкою i виглядом, проте, виказуючи те, що насправдi готовий цю ж секунду i в повному обсязi повторити цей промах ще раз. При цьому я навiть не надто обтяжую себе поясненнями. Зате несумiснiсть нашу видно менi так чiтко i в кожнiй дрiбницi, що на Твоему мiсцi я нi секунди б бiля мого лiжка не барився, а в поривi досади i вiдчаю пiднiс би парасольку i з усiею силою ii об мене розтрощив.

Не забудь, кохана, що подiя, мною описана, насправдi скорiше зовсiм неможлива. У Франкфуртi, наприклад, якщо менi не дозволять перебувати в виставкових павiльйонах невiдхiдно, я, скорiш за все, чекаючи на Тебе, цiлий день стирчатиму бiля дверей; судячи з усього, я i в театрi триматимуся не iнакше, себто буду швидше настирливий, нiж неуважний. І при цьому я хочу надчiткоi вiдповiдi на свое питання, вiдповiдi, неупередженоi всiма сторонами, тобто i з боку дiйсностi, – тому я i питання свое ставлю надчiтко. Отже, вiдповiдай, найулюбленiша ученице, вiдповiдай вчителю, який в безмежностi своеi любовi i свого безталання хотiв би часом зникнути з лиця землi до неправдоподiбностi безслiдно.

У Твоему останньому листi зустрiчаеться фраза, Ти одного разу ii вже писала, я, по моему, теж: «Нам одне без одного нiяк не можна». Це так, кохана, тисячу разiв так, у мене, наприклад, зараз, у першi години Нового року, немае бажання сильнiшого i безглуздiшого, нiж те, щоб зап’ястя нашi, Твоеi лiвоi i моеi правоi руки, були пов’язанi нерозривно. Не знаю навiть до ладу, чому менi саме це спало на думку, може, тому, що передi мною зараз книга про французьку революцiю зi свiдченнями сучасникiв, а ще, можливо, тому, що, напевно, все ж можливо – хоч я нiде про це не читав i не чув – ось так, нерозривною парою, зiйти на ешафот. – Та що ж це таке лiзе менi в голову, яка, до речi, бiдолашному моему романовi нiчого сьогоднi повiдомити не схотiла. Це все число 13 у датi Нового року. Але навiть найкраща цифра 13 не завадить менi, кохана моя, пригорнути Тебе до себе чимраз ближче, ближче, ближче. Тiльки де Ти зараз? З якоi новорiчноi компанii я Тебе вихоплюю?

Франц


1. XII.12 [1 сiчня 1913 р.]

Кохана, лише кiлька слiв про вечiр новорiчного дня. Знаеш, що зараз найбiльше мене хвилюе? Тiльки сьогоднi, у середу, отримав я Твiй великий, гарний лист, який мав прийти вчора, у вiвторок, з другою поштою. Тепер Ти пишеш: «Але у недiлю вранцi Ти теж вочевидь отримаеш листа» i маеш на увазi пiд недiлею, очевидно, сьогоднiшнiй Новий рiк. Гаразд, але я не отримав того другого листа, i в конторi його не було. Тодi вiн, мабуть, прийде у квартиру лише завтра, коли я буду в конторi. Що ж, накажу негайно привезти його в контору, але чи вiн не забудеться, чи доправиться вчасно, чи не лежатиме в конторi ще один лист? Отже, кохана, це моi турботи. Клята пошта! Клята вiдстань!

Як добре Ти ставишся до мене в сьогоднiшньому листi! Як Ти можеш менi подарувати i зрозумiти моi турботи! Постривай, я ще сьогоднi ввечерi подякую Тобi за це. Кохана, прощай, у мене тупа, велика, несосвiтенно дурна голова, i лiве око трохи посмикуеться, тож менi слiд бути серед людей. Чому б тодi й нi? Я все ще досить добрий для них, тому що, хай i перебуваю у своему вiдносно найкращому станi, проте до них не належу.

Мене тiшить Ойленбергове «Подолання», i люди поняття про нього зеленого не мають, але радi за його премiю Шиллера[1 - Герберт Ойленберг отримав премiю Шиллера в 1912 р. за п’есу «Белiнда».] i 12 з гаком тисяч марок, якi, як розказував Верфель, вiн отримуе вiд Ровольта щороку. Я неабияк заздрю йому в цьому, бо ж перетягнув тебе до себе, Фелiцiе. Тепер залишайся тут!

Франц


02.01.13

Але це абсолютно незрозумiло для мене, кохана, тiльки-но я вирiшив лягати спати, як приходить Твоя телеграма. Що ж робить берлiнська пошта? Тобi принесли листа в квартиру на Новий рiк, еге ж? Гаразд, в новорiчну нiч я написав Тобi величезного листа i кинув його в новорiчний ранок, тож Ти мала б отримати його сьогоднi, 2-го, о 9-й ранку. Крiм того, я, потiшений Твоi листом, написав Тобi у новорiчний день у другiй половинi дня ще один i кинув його вiдразу, Ти, певно, отримала його о 10-й ранку. Нарештi я написав листа сьогоднi ввечерi, отримаеш, мабуть, Ти його завтра, 3-го, о 9-й ранку. Бачиш, що до мене, кохана, моеi вини нема. Моя пошта досить божевiльна, Твоi листи вiд 30-го та 31-го я отримав лише сьогоднi, 2-го, а от Твоя новорiчна листiвка справдi була в конторi. Чому нас так утискають? Хiба ж ми загалом так очевидно тiшимося? Зараз бiжу, щоб вiдправити цього листа негайною поштою.

Франц


2.01.1913

Вже дуже пiзно, моя бiдна, змучена кохана. Пiсля не надто навiть поганоi, але занадто короткоi роботи я знову просидiв без дiла, вiдкинувшись у крiслi, i ось уже знову пiзнiсiнько.

Не знаю, чи вiрити серйозно у те, що моi листи затримуються, хоч передi мною i лежить Твоя телеграма, i я б вважав за краще довгiсiнькими своiми кроками до Берлiна добiгти, аби на мiсцi i якнайшвидше з’ясувати справу. Як це взагалi можливо, щоб два, поза сумнiвом, правильно надписанi, та ще й iз зазначенням зворотноi адреси вiдiсланi листи одного й того ж таки дня, але навiть з рiзною поштою, тобто в рiзних поштових мiшках, – i раптом загубились? Я навiть уявити собi цього не можу. Якщо це i справдi сталося, тодi на що взагалi можна покластися, так усi листи почнуть пропадати, зокрема i цей, i тiльки телеграма ще якось дiйде. У нас один вихiд – покидати пера i бiгти одне одному назустрiч.

Кохана, тiльки прошу Тебе, здiйнявши руки прошу, не треба ревнувати до мого роману. Якщо мешканцi роману помiтять Твоi ревнощi, вони розбiжаться, я i так з останнiх сил, за краi сукнi, iх утримую. І врахуй, якщо вони вiд мене втечуть, менi ж доведеться поквапитися за ними навздогiн, нехай навiть в пекло, звiдки вони взагалi всi й вийшли. Роман – це я, i моi iсторii – це я, благаю Тебе, де ж тут бодай найменше мiсце для ревнощiв? Усi моi люди, якщо все у мене гаразд, i так руч об руч прямо бiжать до Тебе, щоб урештi-решт Тобi прислужитися. Зрозумiло, i в Твоiй присутностi я теж не зможу вiд роману вiдiрватися, а якщо б змiг, було б зовсiм зле, бо тiльки завдяки письменництву я ще як то тримаюся за життя, тримаюся за той човен[2 - Образ човна, мабуть, пов’язаний з тим, який Кафка виводить у своему листi вiд 3 грудня 1912 р.], в якому Ти, Фелiцiе, стоiш. Досить сумно тiльки, що менi не вдаеться як слiд з ним впоратися. Але одне зрозумiй, кохана Фелiцiе: я втрачу Тебе i втрачу все, якщо коли-небудь залишуся без письменства.

Через книжку мою[3 - Див. лист Кафки вiд 29–30 грудня 1912 р.] не переживай, моя балаканина з цього приводу – лише наслiдок поганого настрою тяжкого вечора. Я тодi чомусь вирiшив, що кращий засiб осолодити Тобi мою книгу – це обсипати Тебе безглуздими докорами. Принагiдно, на дозвiллi прочитаеш. Та й як, врештi-решт, вона може залишитися Тобi чужою! Навiть якщо Ти опиратимешся, вона сама приверне Тебе до себе, якщо тiльки вона справдi надiйний мiй посланець.

Франц



[На берегах аркуша]

Я насправдi не знаю, якому ж листу надало загубитися, тому, де мова про Наполеона i дiтей чи про Франкфурт?

Горе Тобi, кохана, якщо Ти хоч раз пiднiмешся вночi з намiром менi писати! Горе Тобi! З якою колежанкою Ти бiгла додому 30-го? Ревниве питання: що Твiй батько говорить про [Бродового] «Арнольда Беера»?


3.01.1913

Звичайно, кохана, не треба було менi кидати писати, звичайно, я занадто рано сьогоднi закiнчив, ще тiльки початок другоi, але вiдраза вже трохи переважала бажання, хоч i сильне, хоч це i було радше не огида, а слабкiсть, – от я i зупинився. Будь ласка, кохана, коли прочитаеш цi рядки, кивни менi на знак того, що я правильно зробив, тодi воно i справдi буде правильно.

Здаеться менi, ми обмiнюемося одне з одним тривогами. Сьогоднi в неспокоi був я. Менi б дуже хотiлося знати, отримала Ти моi листи чи нi? Сьогоднi вдень були секунди, коли здавалося, що наступноi митi, якщо мене зараз же не перенесе до Тебе, я просто не переживу. Ще вчора вночi, написавши i заклеiвши попереднiй лист, вже лежачи в лiжку, я раптом подумав, що вся iсторiя з моiми не доправленими листами пояснюеться, можливо, пiдступами якоi-небудь з дамунь у вашому бюро, яка з хтивоi шкiдливостi iх приховала, щоб вручити iх Тобi лише ввечерi. Цiкаво, чи пiдтвердяться моi здогадки.

Твоему закладовi на пляшку шампанського я неабияк здивувався. Рiч у тому, що i сам я, щоправда, перед лiтами, але, здаеться менi, на десятирiчний термiн, побився об схожий заклад зi своiм добрим знайомим щодо свого весiлля. Я навiть виписав йому письмове зобов’язання, яке досi у нього на руках. І забув би геть, якби цими днями, через багато рокiв, сам знайомий раптом нiби навмисне менi про це не нагадав. Причому йшлося теж про шампанське, правда, якщо не помиляюся, цiлих десять пляшок, причому найдорожчого. Ймовiрно, я тодi надумав влаштувати за десять рокiв розкiшну холостяцьку гулянку, сподiваючись, що за цей час i шампанське усмакую, чого, на жаль, досi так i не вiдбулось. Як Ти, напевно, здогадуешся, до закладу дiйшло в ту давно минулу i нiбито гулящу пору, коли я багато ночей просиджував у шинках, але нiчого при цьому не пив. Судячи з назв, шикарнi були заклади: «Трокадеро», «Ельдорадо» i все в тому ж дусi. А тепер що? Тепер серед ночi я стою на вулицi американського мiста i, немов у бочку, вливаю в себе невiдомi менi напоi[4 - Кафка натякае на сцену з незакiнченого роману «Америка».].

Той давнiй сон Тобi розповiсти? Чому ж саме той давнiй, коли я майже щоночi увi снi Тебе бачу? Уяви собi, сьогоднi вночi ми з Тобою святкували заручини. На вигляд усе було жахливо, жахливо неймовiрно, та я й не запам’ятав майже нiчого. Всi сидiли в напiвтемнiй кiмнатi за довгим дерев’яним столом, чорна стiльниця якого нiчим не була покрита. Я був у дальньому кiнцi помiж незнайомих людей, а Ти, далеченько i навскоси вiд мене, чомусь стояла. Вiд туги за Тобою я навiть голову поклав на стiл i так, лежачи, вiд низу до верху, не вiдриваючись, на Тебе дивився. Погляд Твоiх очей, спрямований на мене, був чорний, але в центрi кожноi зiницi, мiнячись золотом i вогнем, поблискувала iскорка. Тут ця картина розвiялась, але я встиг помiтити, як за спинами гостей подавальниця, що нас обслуговувала, потайки спробувала якусь густу страву в коричневому горщику i злодiйкувато застромила ложку назад. Побачивши це, я страшенно розлютився i повiв дiвчину – тут тiльки з’ясувалося, що все вiдбуваеться в якомусь готелi, до якого вона i приписана, – в нескiнченнi надра службових коридорiв i кiмнат, де перед великим начальством довго висловлював своi скарги на ii поведiнку, нiчого путнього, втiм, так i не домiгшись. Ну, що Ти на це скажеш? Старий же сон я, мабуть, пам’ятаю навiть яснiше, нiж цей, але сьогоднi не розпо- вiдатиму.

Безмiрно побоюючись зiпсувати Тобi недiлю, висилаю свою останню свiтлину, причому вiдразу в трьох примiрниках, адже, як менi здалося, в розмноженому виглядi вона дещо втрачае в страховинностi. Не знаю, що з собою вдiяти, цей спалах надае менi весь час вигляду божевiльного, обличчя перекошене, очi виряченi i склянi. Не лякайся, кохана, зовнi я геть не такий, ця картка нi до чого, не думай носити ii з собою, незабаром я пришлю iншу. В життi я принаймнi вдвiчi гарнiший, анiж на цьому знiмку. Якщо, втiм, Тобi i цього здасться мало, тодi справи моi кепськi. Як менi тодi бути? А взагалi-то одна цiлком схожа моя фотографiя в тебе е; як я змальований у своiй маленькiй книжечцi [Споглядання], такий я насправдi i на вигляд, чи, принаймнi, такий вигляд мав недавно. І таким, хочеш Ти того чи нi, я Тобi належу.

Франц


4.01.1913

І знову погано, геть погано працював, кохана! Щоразу одне й те саме – ну не дае себе утримати, вислизае з рук, наче щось живе!

Подумай тiльки, тепер уже i на листи експресом покладатися не можна, Твiй термiновий лист прийшов учора менi на роботу ввечерi, i я, отже, отримав його тiльки сьогоднi вранцi. Як же такий лист прискорюе пiдйом по сходах, як змушуе тулитися до вiкна (за чверть дев’ята, ще досить темно), з якою легкiстю спонукае на згiднi, неуважно безтурботнi кивки у вiдповiдь на всi, в тому числi i найсумнiвнiшi, питання, з якими, побачивши в читаннi листа зручний привiд для обговорення робочих потреб, з усiх бокiв поспiшають до тебе колеги!

А потiм прийшов другий лист, i ми були разом у Франкфуртi, i обiймали вже не порожнечу кiмнати, як ранiше, а одне одного. Але в питаннi моему, кохана, Ти найгострiшу частину таки оминула. Якщо вже грати, то по-чесному, Ти повинна бачити мене таким, як е, i в поганому, i в хорошому, менi легше, Ти у мене незмiнно добра й кохана!

Але саме зараз, по правдi сказати, я в нестерпному настроi, i едине, що е в менi хорошого, так це злiсть на самого себе. Я погано писав, наслiдком чого стае зацiпенiння, що поступово мене охоплюе. Нi втомлений, нi сонний, нi сумний, нi веселий, я просто не вiдчуваю в собi сил одним поривом бажань перенести Тебе до мене, хоча, як на те, саме зараз праворуч вiд мене стоiть порожне крiсло, а я як в ланцюгах i не можу звiльнитися.

Так само приблизно було б i в нашiй франкфуртськiй iсторii. Всупереч Твоiм припущенням, зi мною нiчого б не сталося, нiчогiсiнько, просто я тихо лежав би в своему лiжку, дивлячись, як стрiлки годинника, залишеного на крiслi бiля лiжка, наближають, вiдмiряють i благополучно поминають час нашого побачення. У мене не було б нi вибачень, нi виправдань, нiчого, крiм почуття провини. Враження, яке я справляв би на Тебе в такому станi, схоже на враження вiд iнших моiх листiв, вiдповiдi на якi Ти починаеш словами: «Франце, ну що менi накажеш з Тобою робити?»

Я замучив Тебе своею впертiстю? Але чим же ще, як не упертiстю, здатен упертюх переконати себе в тому, що йому i справдi дiсталося неймовiрне, небом дароване, одного прекрасного серпневого вечора явлене йому щастя?

Франц



Я не знаю, чи пiдеш Ти до контори на Водохреща, тому я надiшлю цей лист у Твою квартиру, а завтра напишу другий у вашу контору.


05.01.13

Всього кiлька слiв, моя бiдолашна кохана! Це вже хтозна-як пiзно, якщо я хочу привiтати вас з недiлi, це потрiбно зробити хутко. Єдине, що для мене важливо, це те, що я не тiльки обiймаю Тебе за себе, але так, що Ти дiзнаешся про це. Однак менi спало на думку – можливо, ми не збираемось разом тому, що менi страх як кортить одразу Тебе поцiлувати, тодi я пояснюю чiльним вищим iстотам, що спершу був би цiлком задоволений, якщо можна було б гладити Твою руку, моя бiдолашна кохана.

Франц


5.01.1913

Бiдна, бiдна кохана, хай Бог Тебе боронить од потреби коли-небудь читати цей нещасний роман, над яким я тупо кряжiю. Жахливо, як змiнюеться його обличчя; поки клажа на повозi (он як я розписався – плями так i летять!), менi на передку добре, я з захватом хвиськаю батюгою, i сам чорт менi не брат; але тiльки-но клажа звалюеться (а цього нi передбачити, нi запобiгти, нi приховати неможливо), як це було вчора i сьогоднi, вона тут же стае непосильною ношею для моiх кволих плечей, – ну просто хоч все кидай i тут же, не сходячи з мiсця, рий собi могилу. Зрештою, для смертi вiд такого безвихiдного вiдчаю немае мiсця гiднiшого за власний роман. У мене тут якраз о третiй ночi з сусiднiх балконiв восьмого поверху перемовляються двое персонажiв, з учорашнього дня добряче побляклих[5 - Натяк на роман «Америка».]. А що якщо я знизу, з вулицi, крикну iм «Adieu!»[6 - «Прощайте» (фр.).] i залишу iх раз i назавжди. І вони враз уклякнуть кожен на своему балконi, втупившись один в одного через решiтки перил своiми застиглими, мертвими рисами. Але я тiльки нахваляюся, кохана, а насправдi, звичайно, нiчого такого не зроблю. Якщо – втiм, нiяких «якщо», а то знову сяду в калюжу.

Сьогоднi вдень я справдi намагався поспати, але вийшло не дуже вдало, бо ж за стiнкою – я цього не врахував – надписували 600–700 запрошень на весiлля моеi сестри, призначене на наступну недiлю, а мiй майбутнiй зять, який керував цiею роботою, крiм всiх iнших своiх приемних переваг, мае такий пронизливий i заклично використовуваний голос, що варто людинi, яка в сусiднiй кiмнатi намагаеться заснути, зачути цей голос, як iй здаеться, нiби до горла притуляють пилку. Словом, спиться пiд такий акомпанемент не дуже добре – ти то злякано пiдскакуеш, то знову провалюешся в сон. І це при тому, що я вiдмовився вiд чудовоi прогулянки, аби виспатися. Втiм, урештi-решт я сяк-так поспав, i виправданням для поганоi роботи все це послужити не може.

Як там стояла справа, кохана, з зауваженнями Твоiх батькiв про мене? Але я хочу знати кожне слово i кожен вираз. Ну ж бо, надто вже довго Ти криешся з такими речами вiд мене. Коли я чую такi зауваження, у мене виникае таке вiдчуття близькостi з Тобою, воно, щасливе чи сумне, воно таке сильне i таке бажане для мене, таке, яке повнiстю виключаеться з Твоеi фiзичноi близькостi, що я, занурений у цю насолоду, можу довго дивитися на повiдомлення, не читаючи, не замислюючись, не вiдчуваючи нiчого, крiм Тебе. Тодi я нiби поруч з Тобою, звертаюся до Тебе, питаючи про Твоiх батькiв, i втягнутий у те кревне коло, з якого Ти походиш. Можливо, немае ближчоi близькостi, ще вищим ступенем було б проникання.

З цим «досить симпатичним» дитячим лiкарем ми теж, Фелiцiе, ще не скiнчили. На ньому я ще трохи затримаюся, адже вiн наче невелика противага до франкфуртськоi iсторii i, по сутi, являе собою, нехай i несвiдомо, адресоване менi питання. І я повинен на нього вiдповiсти. Якби, кохана, я Тебе тiльки ревнував, ревнував, та й годi, я б по Твоiй розповiдi приревнував ще бiльше. Тому якщо цей дитячий лiкар був для Тебе такий важливий, що Тобi навiть довелося збрехати, аби вiд нього звiльнитися, втiм, тодi, кохана, це послiдовнiсть думок якогось ревнивця, а не моiх, хоча я i здатен iх вiдтворити. Хiд же моiх думок ось який: Ти з цим лiкарем цiкаво поспiлкувалася, Тобi приемно було провести вечiр у його товариствi, вiн шукав продовження знайомства, яке саме по собi, принаймнi в межах тiеi недовгоi ранковоi бесiди, не було неприемно нi Тобi, нi Твоiй матерi, i схоже, що внаслiдок вiдкидання Тобою цих спроб подальшi спроби продовжити знайомство з його боку або виключенi, або малоймовiрнi, чому виною, судячи з Твоеi, Фелiцiе, розповiдi, тiльки я i повинен нести цю вину належним чином. Тiльки як менi ii нести? Може, з гордiстю? Або iз задоволенням? Або всiм виглядом пропонуючи взяти на себе й наступнi такi провини? Але нi, я нарiкаю, я шкодую, менi б хотiлося, щоб цей дитячий лiкар приходив до Тебе у гостi, щоб вiн i надалi зарекомендував себе тiею ж милою людиною, якою був на Новий рiк, щоб вiн виявився веселуном i щоб Ти весело його приймала. Хто я такий, щоб лягати йому поперек шляху? Всього лише тiнь, яка, правда, нескiнченно Тебе любить, але яку неможливо витягти на свiт божий. Ну i чорт зi мною! – Однак тепер, звичайно, саме час всю цю карусель розкрутити в зворотнiй бiк. Мене б просто роздирали ревнощi, якби я почув зi своеi далини, що цьому дитячому лiкарю i справдi вдалося все те, чого я йому на попереднiй сторiнцi так наполегливо бажав, а неправда, яку Ти йому сказала, вирвалася не з Твоеi чистоi душi, а з мене, i я майже ладен повiрити, що в словах Твоiх тiеi секунди чувся легкий призвук мого голосу. – Однак як це судження узгоджуеться з попереднiм? (Ось моя вiдповiдь i повернулася до Тебе питанням.) Тiльки як нескiнченна карусель. Думаеш, з цiеi каруселi мене можна витягнути? Та нiзащо не повiрю!

До речi, ще зi свого природного цiлительства я твердо засвоiв, що всi напастi вiд медицини, не мае значення, в чиiй особi вона представлена цього разу – окулiстом, зубним лiкарем або, у найгiршому разi, дитячим. Дурне перо! Яких тiльки дурниць не напише, замiсть бодай раз написати щось розумне, наприклад «Ти моя кохана!», А потiм ще раз «Ти моя кохана», а потiм знову «Ти моя кохана» – i нiчого крiм цього.

Моi думки про Тебе куди розумнiшi за моi писання Тобi. Вчора вночi я довго не мiг i не хотiв заснути, о другiй лежав у напiвдрiмотi i невпинно вiв з Тобою найщирiшу розмову. Розмова нi про що, без будь-яких повiдомлень, швидше за це була сама форма вiдвертоi розмови – i почуття незвичайноi близькостi i вiдданостi.

Франц


6.01.1913

Не смiйся, кохана, тiльки не смiйся, менi страх як закортiло, щоб Ти зараз була поруч зi мною! Інодi, заради забави, я вираховую, за скiльки годин за найсприятливiших умов змiг би до Тебе дiстатися i за скiльки – Ти до мене. Виходить завжди довго, задовго, так вiдчайдушно довго, що, навiть вiдмовившись думкою вiд iнших перешкод, з огляду на один тiльки цей термiн не наважуюся на спробу. Сьогоднi ввечерi, вийшовши з дому, я попрямував до будiвлi на Фердiнандштрассе, де мiститься бюро вашого представника. Збоку могло здатися, що я мало не на побачення з Тобою йду. Але я обiйшов будинок сам-один i самотою пiшов. Навiть згадки про фiрму Лiндстрем на жоднiй табличцi не виявив. Ця людина називае себе всього лише генеральним представником компанii з виробництва грамофонiв. Чому? Інодi я щиро шкодую, що в Празi так мало мiсць, що мають, принаймнi за моiми вiдомостями, до Тебе стосунок. Квартира Бродiв, Шаленгассе, Коленмаркт, Перлгассе, Обстгассе, Грабен. Потiм ще кафе в Будинку представництв, зала для снiданкiв у «Блакитний зiрцi» i вестибюль. Як цього мало, кохана, але як же мало видiляеться для мене на мiськiй мапi!

Менi стiльки всього треба Тобi вiдповiсти на обидва Твоiх сьогоднiшнiх листи, що Твоя мати, якби вона мала змогу оглянути все це, дивувалася б десь у такiй послiдовностi: як можна взагалi писати, коли хочеш сказати так багато i якщо знаеш, що перо з огляду на всю цю хмару-хмарою розказуваного лишить на паперi хiба що невпевнену i незрозумiлу риску?

Так, значить, мою фотографiю Ти поклала в свое серце (яке там «сердечко», сягай вище!), чи то пак у свiй медальйон, де вона неприемним сусiдством потiснила Твою крихiтку-племiнницю, i маеш намiр – чи вiрити менi своiм очам? – носити його день i нiч, не знiмаючи? Та невже Тобi не захотiлося викинути цю жахливу фотографiю геть? І вона не витрiщаеться на Тебе, аж страшно? Чи заслуговуе вона честi, яку Ти iй робиш? Подумати тiльки, моя фотографiя зберiгаеться у Тебе в медальйонi, а сам я стирчу тут один в своiй промерзлiй кiмнатi (де я, як здаеться, на превеликий свiй сором, днями ще й застудився). Але постривай-но, погана фотографiе, благословенна буде мить, коли я прийду i власною рукою вийму Тебе з медальйона! І якщо не викину, то тiльки через погляди, якi, можливо, Фелiцiя на Тебе марнуе.

Припиняю, вже пiзно, а закiнчити я б все одно нiколи не змiг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначенi мiцно тримати в обiймах i нiчого iншого не прагнуть.

Франц


7.01.1913

Кохана моя Фелiцiе, пишу Тобi сьогоднi по обiдi, бо ж не знаю, чи встану взагалi ввечерi з лiжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрiзь; я можу в цей й не вiрити, але так воно е. А якщо це не застуда, то щось збiса схоже на неi. Сьогоднi питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло i, вiдбiгши всього свiту, мрiятиму про Фелiцiю. Нехай спека виганяе з мене i з моеi кiмнати всi застуди i всiх примар, щоб забезпечити чисте вмiстилище для думок про Тебе, кохане мое дитя.

Щось менi нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недiльного вечiрнього листа я отримав в понедiлок уранцi, тодi як Твого недiльного ранкового теж уранцi, але тiльки сьогоднi, у вiвторок. (На службу листи взагалi приходять акуратнiше, живемо ж ми на вiдшибi.) Напевно, все через Твою свiтлину, яку пошта просто не хотiла менi вiддавати. Мила, який же чудовий знiмок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмiшка, ця поза! Щось нездорове свердлуе зсередини менi голову, але варто менi подивитися на Твою фотографiю, i бiль наче корова язиком злизала. Тепер нарештi я iнодi бачу Тебе так, як побачив тодi, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсiм не пам’ятав, але тепер, як на мене, вiн знову оживае в пам’ятi. Привiтнiсть Твого погляду стосуеться всього на свiтi (так само, як мiй на все на свiтi витрiщаеться), але я беру ii на свiй карб i щасливий.

Кохана, про мою застуду, будь ласка, i думати забудь. Я взагалi згадав про неi лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повиннi бути в життi, а бувають тiльки в мрiях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вiчно пожадана, проте вряди-годи досягана любiсть. Воно переривае невблаганний хiд часу i допомагае виснаженiй, буквально втомленiй життям людинi, якою стаеш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я i справдi вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Фелiцiе, мала справу з приемнiшим кореспондентом, який нарештi навчиться розумiти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.

Франц



[На берегах] За чверть восьма. Лiкування позаду, йду в контору.


8.01.1913

З рiзних причин я сьогоднi, замiсть писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, пiсля того як пiвтори години провiв у його сiмействi, слухаючи його батька, дрiбного торговця сукном, розумноi, до всього цiкавоi людини, яка розповiдала безлiч чудових стародавнiх iсторiй про колишне життя празьких евреiв, ще з часiв його дiда – той був великим торговцем сукном. Хоч i в дружньому колi, але я був серед чужих людей i в iхньому товариствi сидiв нi в сих, нi в тих, як собака в човнi. Ця невiдповiднiсть завжди виражаеться у мене в тому, що я, коли менi що-небудь розповiдають, не можу спокiйно дивитися оповiдачевi в очi, i погляд мiй, якщо дати йому волю, прагне зiсковзнути з обличчя спiврозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестае бути спокiйним, а застигае. Але хiба я зiбрався описувати Тобi весь нинiшнiй вечiр? Де там, але з неймовiрного розгардiяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупiлу пiд вечiр голову лiзе тiльки свавiльна i другосортна нiсенiтниця. Менi взагалi здаеться, нiби в останнi днi я розповiв i вiдповiв Тобi так мало, навiть з найпотрiбнiшого, що часом у мене з’являеться вiдчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоiх вух. Не слiд витлумачувати моi перед Тобою невiдповiдi на деякi Твоi питання неправдиво i менi на шкоду, хвилi, що несуть мене, це хвилi темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, iнодi й зовсiм не просуваюсь, але потiм раптом мене знову пiдхоплюе, i тодi справа йде набагато краще. Ти i сама повинна була це помiтити за нашу першу чверть року.

Я i смiятися можу, Фелiцiе, можеш не сумнiватись, я навiть вiдомий як великий реготун, просто ранiше я цiею стороною був куди бiльш дурнячий, анiж тепер. Я одного разу навiть примудрився смiятися пiд час урочистоi бесiди з нашим президентом – щоправда, це вже багато рокiв тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як смiятися! Було б надто нудно описувати Тобi значущiсть цiеi людини, просто повiр, що вона величенна i що середньому службовцю нашого агентства вiн видаеться не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному життi нашому братовi не часто випадае нагода поговорити з iмператором, то ця людина зрiдка даруе середньому службовцю – так вже воно заведено у всiх майже наших великих установах – щось на кшталт такоi можливостi. І зрозумiло, в цiй людинi, як i в будь-якiй iншiй, високий пост якоi не повною мiрою вiдповiдае ii заслугам, криеться багатенько комiчного, якщо дивитися на неi спокiйним i неупередженим оком стороннього спостерiгача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, i ще перед ним, до нападу такого нестримного смiху – для цього воiстину потрiбно бути у богiв в особливiй неласцi. Нам – двом спiвробiтникам i менi – тодi допiру дали вищу посаду, через що нам i належало в святних чорних костюмах постати перед очi президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слiд забувати, що саме я з особливих причин заздалегiдь був винен президенту[7 - Президентом закладу страхування вiд нещасних випадкiв працiвникiв був д-р Отто Прiбрам. Кафка потоваришував з Евальдом Прiбрамом, сином президента, на схилку своiх шкiльних та унiверситетських рокiв. Див. Лист Кафки з 10-го на 11 березня 1913 р.] особливу подяку. Найдостойнiший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цiлком у своему дусi. Президент прихильно слухав його в звичайнiй своiй, улюбленiй у подiбних урочистих випадках, злегка схожiй на iмператорську пiд час аудiенцiй, i справдi – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумеднiй позi. Ноги схрещенi, лiва стиснута в кулак рука спираеться на самий рiг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадае на груди, i на додачу до всього животик, не надто великий, однак помiтно випнутий, плавно гойдаеться. Мабуть, я був тодi в зовсiм вже неприборканому настроi, бо ж позу цю взагалi давно вивчив, i не було жодноi необхiдностi видавати з такоi нагоди, хоч i з перервами, легкi смiшки, якi, втiм, наразi вдавалося видати за позиви кашлю, тим бiльше що президент сидiв, не пiдводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помiтивши мiй стан i не бажаючи йому скорятися, застиглим вiд напруги поглядом витрiщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли вiн скiнчив, президент пiднiс голову, i, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного смiху, на мить жахнувся, бо тепер вiн мiг побачити моi гримаси i легко зрозумiти, що звуки, якi, на превеликий мiй жаль, з мене виходять, – це нiякий не кашель. Коли ж вiн почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегiдь всiм вiдому, на iмператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами i задишкою, абсолютно безглузду i безпредметну промову, – коли мiй колега грiзними косими поглядами спробував мене, що i так щосили намагався опанувати себе, застерегти i стримати i тим самим тiльки жваво нагадав менi про недавнi радощi мого насилу пригнiченого смiху, – тут уже я бiльше стримуватися не мiг, та й будь-яку надiю колись стриматися згубив остаточно. Спершу я смiявся тiльки з нешкiдливих чергових жартикiв нашого президента, що iх вiн звично розсiював тут i там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував вiдгукуватися на подiбнi жарти ввiчливо поважною подобою посмiшки, я смiявся вже просто на все горло, хоча i бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються вiд мене моi колеги, i менi було шкода iх бiльше, нiж себе, але нiчого вдiяти з собою я не мiг, – при цьому я навiть не намагався, наприклад, вiдвернутися або прикрити рота рукою, а тiльки цiлком безпорадно витрiщався на президента виряченими очима, не годен навiть погляд вiдвести, в неясному, хай, iмовiрно, i справедливому припущеннi, що виправити нiчого вже не зможу, тiльки погiршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змiн. Зрозумiло, набравшись смаку, я смiявся не тiльки зi щойно кинутих жартiв нашого президента, але i з пущених недавно, i в минулому, i в майбутньому, i взагалi з усiх його жартiв, так що незабаром вже нiхто навколо не розумiв, що, власне, мене так розсмiшило; загальне замiшання певною мiрою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж свiтська людина, вiн побачив свiту, та й думка про можливiсть такого зневажливого ставлення до власноi персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цiеi хвилини непомiтно втекти з зали, мабуть, i президент скоротив б трохи свою промову, i все обiйшлося б порiвняно мирно, себто поведiнку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але нiхто не став би вiдкрито про неi розводитись, i вся iсторiя, як це часто бувае з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усiх чотирьох безпосереднiх ii учасникiв. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарiчний чоловiк, з по-дитячому круглим, хоча i бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворiз) почав свiй, нехай i короткий, але несподiваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тiльки що вiн, i так виведений з рiвноваги моiм смiхом, стояв поруч з надутими вiд натуги щоками – i раптом починае виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цiлком зрозумiло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, вiн мае звичай нескiнченно довго i гаряче вiдстоювати речi всiма визнанi, причому промови його були б нуднi до нестями, якби не iхня пристраснiсть, абсолютно недоречна, смiшна i тому симпатична. А президент з сердечноi простоти щось таке сказав, що мого колегу не цiлком влаштувало, до того ж вiн, очевидно, пiд впливом мого тепер уже безперервного смiху, дещо забув, де перебувае, коротше, вiн вирiшив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зi своею особливою думкою i переконати в нiй нашого (до будь-якоi думки пiдлеглих, зрозумiло, до смертi байдужого) президента. І ось коли вiн, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (i взагалi, а надто в даному разi), менi стало вкрай не пiд силу, свiтло, перш ще якось помiтне, померкло у мене перед очима, i я вибухнув таким громовим i нестримним смiхом, який у такiй нехитро щиросердiй вiдвертостi дозволенний хiба що першокласникам на iхнiх шкiльних лавах. Усi разом замовкли, i тепер уже тiльки я зi своiм реготом був безумовним центром загальноi уваги. Чи треба говорити, що колiна моi, хоч я i смiявся, пiдсiкалися вiд страху, – моi товаришi по службi, до речi, тепер теж смiялися, причому безкарно, бо до огидностi мого такого явного i злочинного реготу iм було далеко, в його тiнi iхнi смiшки залишалися вiдносно непомiтними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (i нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбiльше так довго стримуваного смiху, я бурмотiв якiсь вибачення, якi, кожне окремо i всi разом, можливо, були навiть дуже переконливi, але, заглушуванi чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутнiх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, i сам президент дещо збентежився, i тiльки закликавши на допомогу все властиве людям подiбного рангу вмiння згладжувати будь-яку незручнiсть, вибудував нарештi якусь фразу, яка дала моему нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моему, вiднiсши його до якоiсь вельми давнього, вже всiма забутого власного жарту. Пiсля чого похапцем нас вiдпустив. Так i не приборканий, все з тим же божевiльним смiхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарештi, просто завдяки часу справу здебiльшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив i зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тiльки тодi все це накоiв, щоб коли-небудь довести Тобi, що теж вмiю смiятися.

Ну ось, знову я написав так багато i нiчого – не iнакше, давня вина перед президентом менi вiдзиваеться. Ще кiлька вiдповiдей в останньому поспiху перед сном: [Бродова] «Висота почуттiв», звичайно, Твоя, цiлком Твоя. Присвята «друговi» явно призначена Тобi, Ти це приймаеш? (Звiсно, в мене е iнший, дарований примiрник.) І якщо у посвятi може бути невелика дурниця (якоi насправдi немае, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мiй друг, i тому ця присвята дае менi змогу стояти геть поруч iз Тобою (я хочу скористатися найпозiрнiшою нагодою так постояти), хiба це було б так погано?

Нi, вже й справдi надто пiзно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тiльки гелер[8 - Гелер – грошова одиниця Австро-Угорщини – одна десята крони, карбувався з неповноцiнних металiв: нiкелю (20 i 10 г) та мiдi (2 i 1 г). Пiсля розпаду Австро-Угорщини ще деякий час залишався в обiгу.], який знайшов сьогоднi пiд час вечiрньоi прогулянки. Я саме нарiкав на щось (немае речi, з приводу якоi я не змiг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильнiше, нiж зазвичай притупнув ногою – i носаком черевика пiдчепив на брукiвцi монетку. Такi монети приносять щастя, але щастя, якого немае у Тебе, менi не потрiбно, тому посилаю його Тобi. Те, що я його знайшов, – це ж нiби Ти його знайшла, хiба нi?

Франц


9.01.1913

Кохана моя, сьогоднi тiльки пару слiв, я втомився, пiсля обiду менi заважали i, судячи з усього, ще кiлька днiв заважатимуть. Писання свое, в якому я жодних зовнiшнiх перешкод визнавати не бажаю (вони i вiд внутрiшнiх страждають досить), я на тиждень, а то й довше, полишаю, единою вигодою вiд цього буде бiльше часу на сон, розрадою менi це не послужить, але те, що я зараз пишу, просто взагалi нiкуди не годиться, менi мiсце лише в лiжку, але ще менi мiсце тiльки бiля Тебе, ось я i не можу вибрати мiж вами.

Бiдолашна кохана пише рекламнi проспекти! Може, i я отримаю один, хоч я i не ваш покупець, хоч я в принципi диктографiв швидше боюся. Менi здаеться, що машина з ii мовчазною, незаперечною вимогою мае над робочою силою значно потужнiшу i страхiтливу владу, нiж жива людина. Такий нiкчемний, легко керований, гнаний i навiть вигонюваний живий машинiст-переписувач – на нього ж можна накричати чи просто гнiвно уп’ястися, йому можна вичитати, насварити, перепитати, диктуе тут цар i бог, – зате перед диктографом уже вiн, диктор, зведений до цiлковитого нiкчеми, вiн фабричний робiтник, зобов’язаний своiми мiзками обслуговувати машину, що заковтуе слова. Так як же витягнути з бiдного людського розуму, що вiд природи повiльно працюе, готовi думки, та ще й одну по однiй! Радуйся, кохана, що в Твоiх рекламних листах Тобi не треба вiдповiдати на подiбнi заперечення, бо вони незаперечнi; запевнення, що швидкiсть машини можна легко регулювати, що ii можна вимкнути, вiдставити убiк, якщо немае бажання диктувати, i т. д. – але все це не аргументи для людини, яка Тобi заперечуе, бо в характерi ii заздалегiдь закладено, що всi такi хитрощi iй анiтрохи не допоможуть. Що менi сподобалося в Твоему проспектi, так це те, з якою гiднiстю вiн написаний: у читача нiчого не жебрають, як це прийнято, принаймнi в подiбних проспектах австрiйських фiрм, та й фiмiам нiхто не кадить. Не май це за жарт, але чимось – зрозумiло, не змiстом своiм, i не предметом, i навiть не стилем – вiн нагадав менi про Стрiндберга, якого я майже не знаю, але здавна абсолютно по-особливому люблю; дивно, що першим своiм листом я застав Тебе якраз пiд враженням вiд «Танця смертi» i «Готичних кiмнат»[9 - Мова, певно, про «Червону кiмнату» (R?da rummet).]. Стривай, незабаром я обов’язково напишу Тобi про спогади про Стрiндберга, якi недавно з’явилися в «Neuen Rundschau»[10 - Див.: Ola Hansson, «Erinnerungen an Strindberg», Die Neue Rundschau, 1912, Nr. Ir, S. 1536 ff. und Nr. 12, S. 1724ff.] i пiд враженням вiд яких я у недiлю на тому тижнi весь ранок як божевiльний бiгав по кiмнатi.

Завтра або пiслязавтра Ти отримаеш календар i Флобера. Календар, який менi тiльки зараз доправили, виявився зовсiм не такий красивий, як вiн малювався менi в думках, i якби я щодня вiдривав аркуш, складав його i надсилав Тобi, це вже було б неправильно. Але тепер, коли календар е, i те, що було призначено Тобi, я не вiддам нiкому iншому i не дозволю нiкому бачити, я все одно надiшлю його Тобi. Повiсь його куди-небудь у куток! Противагою краси до його потворностi буде Флобер, якого я взагалi (марнi запевнення!) мрiяв сам вкласти в Твоi руки.

Так, а тепер прожогом спати, слово Тобi вiдправлено, Твоi думки до мене перетягнуто, я задоволений.

Ти не дуже змучилася писати менi, кохана? Один Твiй рядок дае менi таку втiху, скiльки i п’ятьом моiм не до снаги дати.

Франц


10.01.1913

Перш за все, улюблена, припини себе картати за те, що мало менi пишеш! При тому, що часу в тебе обмаль, пишеш Ти менi багато, надто багато.

І якщо Ти, як останнiм часом, зумiеш зберегти чудову регулярнiсть щоденних листiв, то у всьому, що стосуеться нашого листування, менi нiчого буде бажати, бо ж iншi бажання – або зараз, або взагалi – нездiйсненнi, то, значить, усе гаразд, нехай не так щоб аж-аж. Те, що я сiдаю зараз до столу писати Тобi, ледве встигнувши перемовитися з родичами, тодi як ранiше цьому завжди передувало мое писання i я, отже, коли брав заради Тебе перо в руки, перебував – чи в щастi, чи в своему нещастi – на iншому, вищому щаблi, – менi це якось заважае. Але це недовго триватиме, в понедiлок, думаю, я вже знову почну писати, безлiч iсторiй, кохана, викалатують своi маршi в моiй головi.

При цьому iнодi мене просто кандзюбить од горя, чому, втiм, е безлiч всiляких причин. І пов’язана з переживанням цих двох заручин – Макса i моеi сестри – не найменша. Сьогоднi в лiжку я скаржився Тобi на цi заручини в великiй промовi, яка, безсумнiвно, здалася б Тобi дуже обгрунтованою, тiльки я зараз, напевно, вже не вiдтворю всiх необхiдних доказiв, а тому краще залишу цей замiр. Якби Ти знала, як я промовляю в лiжку, коли до Тебе звертаюся! Лежачи на спинi, ногами упершись в валик, яким безмовним солов’ем розливаюсь я про себе в iм’я найдорожчоi своеi слухачки! У нас такi рiзнi таланти! Я великий оратор в лiжку, а Ти велика мастачка писати в лiжку листи. Як Тобi це взагалi вдаеться? Ти ще жодного разу менi про це не роз- повiдала.

Жодними iз цих заручин я незадоволений, при тому що заручинам Макса я навiть вельми сприяв своею – можливо, навiть вирiшальною – порадою; а проти заручин сестри, принаймнi, нiколи не заперечував. До того ж я поганий оракул i нiкудишнiй знавець людей, як свiдчить шлюб моеi замiжньоi сестри [Еллi], заручини якоi викликали у менi такий само невтишимий жаль, в той час як сестра, колись незграбно повiльна, вiчно всiм незадоволена, трохи – вкрай образлива iстота, тепер в шлюбi буквально розцвiла вiд щастя над своiми двома дiточками[11 - Див. Лист до батька, приготування до весiлля.]. А проте, не можу не довiряти своему знанню людей, адже факти самi по собi його не переконують, мабуть, воно приховуе в собi якусь глибшу правоту, i виходить, що я, довiряючи iй, пiд виглядом свого нiбито знання людей, плекаю звичайнiсiньку, тiльки зашкарублу в своiй упертостi дурiсть. І потiм – чому, власне, я страждаю вiд цих заручин таким дивним чином, немов цiеi митi i безпосередньо мене спiткало нещастя, тодi як будь-яке передчуття може вiдноситися тiльки до майбутнього, тодi як головнi учасники, всупереч iхнiм власним очiкуванням (може, якраз ця несподiванка менi i скребе по серцю?), щасливi, тодi як, нарештi, сам я безпосередньо i особисто до всiх цих весiльних справ i приготувань майже непричетний. (Вчора ввечерi мiй майбутнiй зять без будь-якоi злостi, без найменшого натяку на мою жахливу байдужiсть, просто жартома кинув менi: «Добрий вечiр, Франце! Як справи? Що пишуть з дому?» Знав би вiн, скiльки в його словах iстинного сенсу!)

Але нi, я все-таки причетний, обидвi родини, за моiми вiдчуттями, на мене налягають, а сiм’я зятя так i геть мимоволi впираеться в мою власну. – Нi, сьогоднi краще бiльше не писатиму, якось виходить непереконливо, може, загалом Ти i вiдчуваеш, що я маю на увазi, але в деталях, а це якраз найважливiше, зi своеi далечини, на жаль, не зро- зумiеш.

Зараз, коли Ти читаеш цього листа, я, можливо, в своему старому фраку, в потрiсканих лакових туфлях, в смiшному цилiндрi, занадто тiсному на мене, i з напрочуд блiдим обличчям[12 - В остаточному варiант просто блiдим [ «напрочуд блiдим» закреслено, мiж рядкiв написано: «Це не що iнше, як кокетство, вигляд я маю звичайнiсiнький i такий, як той, серпневий»].] (менi тепер так довго не вдаеться заснути), як читець Талмуду плiч-о-плiч з чарiвною, приемною, елегантною, а головне, вкрай уважною й скромною своею кузиною iду до храму, де й вiдбудеться весiлля у всiй своiй неймовiрнiй урочистостi, яка завжди мене бентежить, адже в життi еврейства, принаймнi у нас, релiгiйнi церемонii давно звелися лише до весiль i похоронiв, завдяки чому обидва цi ритуали настiльки заступили собою всi iншi, що буквально ловиш на собi докiрливi погляди зникомоi вiри.

На добранiч, кохана моя. Який же я радий, що хоча б одна Твоя недiля, поза всякими сумнiвами, випаде спокiйнiша за мою. Цiкаво, щось цього разу не забуде зауважити Твоя матiнка, вручаючи Тобi цього листа?

Франц



Я ще раз перечитав Твого листа, i що деякi речi викликала в мене неабияку цiкавiсть, то ставлю Тобi наступнi питання:

1. Що означае ось це: з медальйоном я ще не все залагодила?

2. У родинi яких добрих знайомих Ти була? Бог знае, чого воно так, але прiзвища все менi прояснюють.

3. Як пройшло сiмейне купання? Тут, на жаль, я повинен придушити в собi реплiку – вона стосуеться мого вигляду в купальнi, моеi худорби. (Так i бути, ось вона: Тобi доводилося прокидатися в холодному поту вiд жаху?) У купальнi я скидаюся на хлопчика-сироту. Пам’ятаю, щоправда, це вже дуже давно було, ми жили в дачному мiстечку на Ельбi, лiто випало спекотне, i купання в рiчцi давало незрiвнянну втiху. Але купальня була мацюня, чоловiки i жiнки купалися всi уперемiш, навiть не пам’ятаю точно, скiльки було роздягалень, двi або одна, але дачне товариство того лiта взагалi пiдiбралося веселiсiньке, i з таких дрiбниць, по-моему, небагато собi робило. Окрiм мене. З жiнками я iнодi ще наважувався там з’являтися, але рiдко, здебiльшого – при тому що купатися, зрозумiло, поривало мене неймовiрно i невпинно – я, наче бездомний пес, тинявся найвужчими стежками прибережних схилiв, годинами виглядаючи, коли ж маленька купальня нарештi звiльниться i я зможу нею скористатися. Як же проклинав я припiзнiлих дачникiв, якi зненацька знову заповнювали купальню, вже зовсiм було спорожнiлу, з якими стогонами волав до неба, коли раптом вдаряла гроза i воднораз забирала у мене будь-яку надiю скупатись! Як правило, зайти в воду менi вдавалося тiльки над вечiр, коли ставало прохолодно i таку втiху купання вже не давало. І лише iнодi, дiставши щось на кшталт сонячного удару, я, як очманiлий, кидався в саму гущу купальникiв. І, зрозумiло, спокiйно купався i грав разом з iншими, нiхто i не думав перейматися якимось хлопчиськом, але сам я повiрити в це не мiг.

4. Про Твого батька я при нагодi хотiв би почути ще бiльше.



Слухай, вже знову так пiзно! А я ще нiчого «веселенького» не наготував для весiльноi вечерi i, що найстрашнiше, не можу i не зможу наготувати.

Франц


12.01.1913

Тiльки-но, кохана, я ламав собi голову, сподiваючись, якщо вже нiчого iншого не можу, придумати хоча б три фрази для привiтання весiльних гостей. Нарештi я iх придумав, вони безнадiйнi. Дали б менi виголосити промову проти гостей, ii менi i готувати б не довелося, слова потекли б самi, штовхаючись i переганяючи одне одне, i я насмiлюся припустити, що вигнав би бiльшiсть гостей iз зали навiть не лайкою, а сумлiнним висловленням своiх справжнiх жахливих почуттiв. Утiм, наразi я рокований на те, щоб вигнати самого себе: це не я, а хтось iнший сидiтиме там за столом, вставатиме, вимовляти три завчених фрази i пiднiматиме келих, все це виконае якась тiнь мого сумного образу.

Але я не надто хотiв писати це Тобi, я насправдi пишу Тобi iз страху. Вислухай! Чи нема у вчорашньому моему листi чогось, що могло б Тобi заважати, дошкулити чи навiть образити? Думка про це мене душить. І я точно не знаю, бо зараз, коли я пишу не для себе, я вiдчуваю, нiби пустив з рук мiрку, яку прикладаеш до всього цього. Можливо, у становищi нема нiчого кепського, хоча писав я це у поганому настроi, i тепер усе здаеться менi грубим i холодним i безжальним i нахабним одночасно. У кожнiм разi надiшли менi свого листа, кохана, щоб заспокоiти мене, але нi, не надсилай його у вiдповiдь. О, тепер я не знаю, чого хочу; в якi умови я потрапив! Довго ж менi доведеться дряпатися, перш нiж я знову вийду. Якби ж то я мав Твою вiдповiдь на останнiй лист, який Ти отримала у недiлю, i якоiсь митi, можливо, навiть гнiваючись на мене, встала з лiжка! Якщо Ти сердишся на мене, кохана, вибач – у моему теперiшньому станi не соромно благати про спiвчуття, мiй стан – це ганьба, – якщо Ти вже пробачила мене, прийми цей лист як пiзне вибачення, якщо Ти взагалi не знайдеш жодноi провини з мого боку, то смiйся з мене, годi буде знайти щось приемнiше для мене.

Франц



Миле зауваження моеi найменшоi сестри: як Ти знаеш, вона дуже мене любить, вважае, що все, що я кажу, роблю чи маю на увазi, неодмiнно добре, проте вирiзняеться такою кмiтливiстю, що може трохи покпити з мене, а водночас, звiсно, i з себе (хай там як, а вона завжди на моему боцi). Зараз я, безсумнiвно, i, мабуть, засмучений через весiлля, тому сестра, якщо брати ii ставлення до мене загалом, вiддае, мабуть, належне цьому смутковi, коли, звичайно, вона може бодай на дрiбку його вiдчути. Сьогоднi ж увечерi наша шапарка ударилася в сльози, складаючи речi для Валлi (яка виходить замiж), через що i Валлi розрюмсалася. Так вона i зайшла до вiтальнi, зi сльозами на очах; варто було Оттлi (це та найменша сестра) побачити ii мокрi очi, як вона вигукнула: «Вона розумна, вона теж плаче!» Говорилося це напiвжартома i напiвсерйозно, i означало, певно, те, що сльози до ладу, бо ж вони передають моi почуття, i тому Валлi, мабуть, розумна, якщо робить щось згiдно з моiми i ii власними почуттями.



А тепер час менi на боковеньку, не хочу завтра все проспати.



Спочатку я мало не злякався людини з Каiру. Вiн, звичайно, добрий нiмець, але я уздрiв, як вiн, мов араб, крутиться бiля тебе у порожнiй конторi, а за ним пурхае, як метелик, якесь простирадло. Як би прислужилося менi свое мiсце за Твоiм столом! Краще бути нiчним сторожем на своiй фабрицi, нiж ген-ген коханцем, як я.


12.01.1913

Улюблене дитя мое, все позаду, сподiванки на кращi часи замрiли на обрii, в будинку вiдносний мир i спокiй. Інодi менi здаеться, я ладен пожертвувати чим завгодно, навiть власною сестрою, аби позбутися всiх цих чужих людей в будинку. Зрозумiло, Ти не повинна думати, та, сподiваюся, i не думаеш, що почуття це бодай якось спiввiдноситься з дiйснiстю, але саме почуття незнищенне.

Я отримав Твiй лист, листiвку i фотокартки в самий розпал весiльних урочистостей, якраз коли ми шикувалися для весiльноi ходи, менi здалося на мить, нiби Ти стиснула мою руку.

Ах, кохана, Твоi фотографii – яка ж це солодка мука! На всiх зображена кохана, жодна на iншу не схожа, i всi захоплюють з неймовiрною силою. На цих знiмках Ти знову схожа на ту маленьку дiвчинку з найпершоi картки, яку Ти менi прислала. Як спокiйно Ти сидиш, лiва рука, хоч вона i гуляща, все одно е недоторканною, бо Тобi диктують щось дуже замислене. Витончена свiтлина на випадок, коли б Ти хотiла викликати в когось бажання негайно поцiлувати Тебе в губи. Це в твоему бюро Тебе сфотографували? І в чому рiзниця мiж рiзними мундштуками у апаратiв? Або це фотографii для рекламних цiлей? Може, навiть для листiвок? Але ж нi ж?

Кохана, чого б Ти тiльки не сказала, якби попостежила за мною пiд час весiлля! Себто взагалi все пройшло зовсiм так, як я i припускав, а единою несподiванкою свята виявилося те, що воно все ж i справдi скiнчилось. Але що я знову буду в такому засушеному, понурому станi, набагато перевершуючи з погляду сумного вигляду найпохмурiшого з гостей, – цього я нiяк не очiкував; подiбнi стани, думав я про себе, назавжди пiшли для мене в легендарне минуле. І ось вони знову тут, свiженькi, як в перший день довгоi низки нескiнченних днiв. І тiльки пiсля, забiгши ненадовго в кафе i прогледiвши в газетах чотири речi Домье[13 - Дом’е Оноре Вiкторен (1808–1879) – французький художник-графiк, живописець i скульптор, найбiльший майстер полiтичноi карикатури XIX столiття. Склав собi в 1840-х роках гучну популярнiсть карикатурами на полiтичнi обставини, суспiльне i приватне життя видатних людей тодiшньоi Францii.] («М’ясник», «Концерт», «Критики», «Колекцiонер»), я потроху так-сяк отямився.

Франц


13.01.1913

Так, значить, Ти на мене не розсердилася, улюблена моя Фелiцiе, через недiльного листа, та ще й пожертвувала заради мене частиною свого пiсляобiднього сну, якого Ти, до смертi втомлена, так потребуеш. Але сон хоч, принаймнi, був мiцний i добрий? Однак Ти геть уже не катаешся на ковзанах? Не гуляеш? І часу на читання у Тебе, звичайно, теж немае. Ранiше, поки Ти не знала мене, цiеi людини, що живе виключно завдяки Твоiм листам i Твоiми листами, у Тебе, напевно, був зовсiм не такий розпорядок дня. Скажи менi що-небудь про це, кохана, але тiльки правду! І про численнi журнали, якi згаданi в найпершому Твоему листi i якi Ти, як i ранiше, отримуеш, Ти менi досi так нiчого i не сказала.

Нiчого надокладь про весiлля в подробицях я краще не писатиму, iнакше довелося б описувати нових родичiв i iхнiх друзiв, це занадто вiдкине мене назад, в недавнiй, i так насилу пережитий час. Кузину мою звати Марта, у неi багато чеснот, одна з яких – невибагливiсть, якою щедро користувався я один. Моi батьки (не можу встояти перед спокусою i скажу тут: «моi бiдолашнi батьки») з нагоди весiлля були дуже щасливi, незважаючи на шалену суму, яку iм, згнiтивши серце, за це свято довелося викласти. Зазвичай мiй батько по обiдi вмощуеться в крiсло-гойдалку, щоб поспати ненадовго, а потому знову чимчикуе до крамницi – лягати пiсля iжi йому через його серцеву недугу категорично не можна. Ось i сьогоднi вiн сiв у крiсло-гойдалку, i я вже думав, що вiн заснув (а я саме обiдав), аж раптом вiн, вже засинаючи, каже: «Хтось менi сказав, що наша Валлi у весiльнiй фатi вчора була викапана княгиня». Але сказав по-чеськи, i стiльки захоплення, любовi i нiжностi, скiльки злилося в чеському словi «Knezna», що нiмецькому «F?rstin» було до нього як до неба, воно ж цiлком настроено на розмах i на розкiш.

Зауваження мого зятя Ти, кохана, зрозумiла не цiлком правильно. Якби iснувала для нього бодай найменша можливiсть мати на оцi Твоi листи, тодi, звичайно, вiдому зловмиснiсть його жарту не довелося б заперечувати. Але саме вiн про Твоi листи, зрозумiло, зовсiм не знае, i такий натяк з його боку повнiстю виключений. Єдиний натяк, який мiг би тут критися, хоча не було i його, це той, що я так мало придiляю уваги сiм’i, немов живу десь на чужинi i з сiм’ею лише листуюся. Про мою ж справжню домiвку вiн, звичайно, знати не знае[14 - Натяк на зауваження Йозефа Поллака «Добрий вечiр, Франце! Як справи? Що ти пишеш вдома?». Див. Лист Кафки з 10-го на 11 сiчня 1913 р.].

Франц


14.01.1913

Кохана, за роботою час промайнув швидко, вже знову так пiзно, i менi завжди близько другоi ночi згадуеться той китайський вчений[15 - Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.]. На жаль, на жаль, не подруга мене будить, а тiльки лист, якого я хочу iй написати. Якось Ти написала, що хотiла б сидiти поруч зi мною, коли я пишу; уяви собi, я б тодi не змiг писати (у мене i зараз якось не особливо виходить), геть не змiг би. Писати – це ж розкриватися до самого дна; навiть крайньоi вiдвертостi i самовiддачi, допустимоi в спiлкуваннi мiж людьми, такоi, коли, здаеться, ось-ось втратиш себе, чого люди, поки вони при здоровому глуздi, зазвичай намагаються уникати, бо жити, поки живий, хоче кожен, – навiть такоi вiдвертостi i самовiддачi для письменства свiдомо геть обмаль. Усе, що з цiеi поверхневоi площини ти переносиш в письменство – якщо вже iнакше не виходить i глибшi джерела в тобi мовчать, – усе це нiщо i пiде на пропасть тiеi самоi митi, коли бiльш справжне почуття похитне в тобi цю першу, поверхневу оболонку. Ось чому жодноi самотностi не вистачить, коли пишеш, i будь-якоi тишi мало, коли пишеш, i нiяка нiч не бувае досить темна. Ось чому i нiякого часу нiколи не вистачае, бо дороги своi довгi, збитися з них легко, i часом такий страх пiдступить, що, забувши всi потяги i спокуси, хочеться повернути i бiгти назад (втiха, за яку потiм щоразу приймаеш тяжку кару), – як з несподiваним поцiлунком, випадково зiрваним iз жаданих вуст! Я часто думаю, що найкращим способом життя для мене було б, якби мене замкнули з пером, папером i лампою в найдальшому примiщеннi довгого пiдвалу. Їжу хай би менi приносили i ставили вiд моеi кiмнати якнайдалi, на входi в пiдвал. Похiд за iжею, в халатi, повз усi пiдвальнi склепiння, був би единою моею прогулянкою. Потiм я вертав би за стiл, довго, зi смаком iв i знову брався б писати. Ах, що б я тодi понаписував! З яких глибин би черпав! Без зусиль! Бо вища зосередженiсть вже не вимагае зусиль. Правда, довго б це, напевно, не протривало, i за першоi ж, навiть в такому станi все одно неминучоi невдачi я вкинувся б у грандiозне, чудове безумство. Що скажеш, кохана? Не цурайся пiдвального жителя!

Франц


15.01.1913

Сьогоднiшнiй день закiнчиться вже вiдносно скоро, але я i лягти хочу теж скоро, бо ж за вчорашню, часом навiть хорошу роботу менi весь день довелося розплачуватися головними болями (до речi, цi головнi болi – досягнення останнiх двох мiсяцiв, якщо взагалi не нового, 1913 року) i поганим сном, який трiщить од кошмарiв. А добре писати бодай два вечори поспiль менi вже давно не вдавалося. Яким же нерiвним мiсивом писанини буде вiн, цей мiй роман! І яка пекельна, якщо взагалi здiйсненна, буде ця робота – вдихнути хоча б видимiсть життя в дохлi його шматки! І скiльки залишиться в ньому несправжнього тiльки тому, що вчасно не прийшла пiдмога з глибин.

Вчора про щось я забув запитати, хоча вiд думок у головi роiлося. Чи означае те, що Ти пишеш у недiлю увечерi, що вдень Тобi болiла спина i Ти недобре почувалася? Навiть у недiлю, коли Ти могла вiдпочити, Тобi нездужалося? І та ж таки моя здорова дiвчинка? І це моя розважлива дiвчинка, яка цiлу недiлю (з Твого листа так здаеться) проводить вдома i в тiтки, замiсть вийти на чудове зимове повiтря. Напиши менi про це, кохана, i то пиши чисту правду! Раз по раз я чую, як Твоя мати лаеться: «Зведеш ти себе зi свiту!» Але якщо вона мае на увазi лише писання – а в цьому контекстi вона мае на увазi хiба що писання – то вона помиляеться. Менi досить п’яти рядкiв моеi коханоi – скажи це матусi, щоб заспокоiти, коли опiвднi вона лягае спати, – п’ять рядкiв – це прохання неабияке, але зi свiту це не зводить. Звичайно, коли кохана пише довгi листи! Але це не моя вина, матусю, через це i я спересердя лаюся. Але, можливо, мати мае на увазi не писання – тодi, звичайно, менi нема що сказати у вiдповiдь.

Колись Ти пообiцяла, що скажеш менi, чому Ти не можеш вiдмовитися вiд роботи у професора або принаймнi не можеш ii якось скоротити. Як Ти взагалi потрапила до професора?

Про мого зятя я Тобi ще напишу, про Макса теж, про Льовi теж, менi, врештi-решт, абсолютно байдуже, про кого писати, аби лишень вiрити, що кожним написаним словом я торкаюся до Тебе, кохана. «Таемне кохання» у нас не грають[16 - Мова, певно, про однойменний твiр австрiйського композитора Йоганна Реша (1830–1891), знаного з бальноi музики.], зате наш новий кенар просто зараз, серед ночi, хоч його i накривають, раптом затягнув щось сумовите.

Франц


16.01.1913

Пишу вже зараз, бо хто знае, коли i наскiльки засмученим я повернуся додому сьогоднi ввечерi. Тiльки уяви собi, сьогоднi ввечерi – я вже мiсяць з тривогою цього чекав – не залишаюся вдома. Мене вже зараз гризе сумлiння, i я буду задоволений, якщо воно бодай на чверть години залишить мене сьогоднi в спокоi. Рiч у тому, що Бубер виступае з доповiддю про еврейський мiф[17 - Бубер виступав з доповiддю на тему «Мiф юдеiв» на урочистому вечорi об’еднання «Бар Кохба».]. Втiм, сам Бубер нi в життя не витягнув би мене з моеi свiтлицi, я його вже чув, вiн справляе на мене швидше занудне враження, що б вiн не говорив, завжди чогось бракуе… (Зрозумiло, вiн багато знае, китайськi iсторii…) – (Не було пiд рукою бiбулки, i я, чекаючи, поки сторiнка просохне, читав в «Education», яке саме передi мною лежить, сторiнки з 600-i по 602-гу. Боже ти мiй! прочитай це, кохана, нi, Ти тiльки прочитай! «Elle avoua qu’elle dеsirait faire un tour ? son bras, dans les reus»[18 - «Вона призналася, що iй хочеться пройти об руку з ним по вулицях» (фр.) (пер. Д. Паламарчука).]. Який образ! А прокресленi сторiнки, кохана, аж нiяк не означають ночi, коли у нього не було сил. Навпаки, це саме тi сторiнки, в якi вiн заглиблювався цiлком, просто щезаючи з людських очей. І навiть у третьому, чистовому рукописi, як Ти можеш побачити з додатку, йому ще випадало це нескiнченне щастя.) – Продовжую в iнших дужках: (так ось, вiн, Бубер, видав «Китайськi духовнi i любовнi iсторii»[19 - Мова про видання 1916 року.], якi, наскiльки я iх знаю, просто розкiшнi.) Але пiсля Бубера читае Айзольт[20 - Айзольт Гертруда (1870–1955) – вiдома нiмецька актриса з берлiнськоi трупи Макса Райнгарда.], заради неi я i йду. Ти ii вже слухала? Я бачив ii Офелiю i в ролi Вiри в «Ім’ярек»[21 - «Jedermann» – драма Гуго фон Гофмансталя (1911).]. Їi вигляд i голос мене просто-таки пiдкорили. Ймовiрно, я взагалi з’явлюся туди вже тiльки по буберовiй доповiдi.

Авжеж, кохана, зауваження в моему недiльному листi. Воно нi до чого, я мушу його згадати ще раз. Воно дуже зле, чи не так? Нi, Ти в цьому зовсiм не унiкальна. Скажи, як могло з кимось статися таке? Кохана, я прошу Тебе ще раз, даруй менi, кажи все, не залишай у собi анi краплi жовчi на мене, скажи менi ще раз виразно, що Ти пробачила, скропи зауваження чорнилом i напиши менi, що це сталося. Я полегшено зiтхну. Який чорт водив тодi моею рукою!



Уявляеш, Фелiцiе, вже початок на четверту ночi! Багато бачив, дещо чув, але нiчого такого, що б вартувало доброго сну. На добранiч, кохана моя. Як спокiйно Ти спиш, а Твiй суджений тим часом бозна в якiй далинi вештаеться. Подобаються Тобi такi картки, як-от тi, що доклав? Та голяка у кутку на свiтлинi – Оттла.

Франц



[На берегах] Фото менi треба назад, я його вкрав у Оттли.


17.01.1913

Тiльки що, кохана, вперше за значний промiжок часу знову чудово посидiв за читанням. Ти в життi не здогадаешся, що я читав i що так мене потiшило. Старий рiчний комплект «Gartenlaube»[22 - Ілюстрований щотижневик, заснований 1853 р. видавцем Ернством Кайлем i редактором Фердинандом Штолле у Ляйпцигу.], ще за 1863 рiк. Не те щоб я читав щось конкретне, просто повiльно перегорнув 200 сторiнок, розглядаючи iлюстрацii (через дорожнечу вiдтворення тодi ще рiдкiснi) i лише де-не де читаючи, коли траплялося щось надто цiкаве. Мене раз у раз тягне в минулi часи, i насолода пiзнавати людськi стосунки й образ думок в уже закiнченому, вiджилому, проте ще абсолютно зрозумiлому виглядi (Господи, 1863 рiк, це ж якихось 50 рокiв тому!), проте вже не будучи в станi пережити iх по-справжньому, в подробицях, знизу i наче зсередини, це е насолода грати ними на свiй розсуд i по своiй уподобi, – ця суперечлива насолода для мене неймовiрно заманлива. Я раз у раз читаю старi газети i журнали. А потiм – ця стара добра, зворушлива, вся ще завмерла в очiкуваннi Нiмеччина середини минулого столiття! Тiсний маленький свiт, близькiсть сусiдства, яку кожен вiдчувае до кожного, видавцi до передплатникiв, письменники до читачiв, читачi до великих авторiв (Уланда, Жан Поля, Зойме, Рюккерта, «Барди i брамiни Нiмеччини»[23 - Назва статтi (1863) Фридрiха Гофманна у «Gartenlaube».]).

Сьогоднi я нiчого не писав, i варто було менi вiдкласти книгу, як зараз же на мене налягла невпевненiсть, яка ступае у слiд неписанню, наче його злий дух. Тiльки добрий дух мiг би його вiдiгнати, i йому довелося б бути геть близько коло мене i вставити свое слово, яке мало неабияку вагу, що втрата вечора, коли я нiчого не писав (а отже, нiчого поганого), не минеться даремно (як воно е насправдi, але мусять бути якiсь уста, що посмiхнуться на цi рядки у недiлю вранцi i що iм я в усьому вiрю), i чи не втрачу я, бува, свою здатнiсть писати, у всiй ii сумнiвностi, через один невикористаний вечiр, як я дрижу вiд всеосяжного страху, сидячи дуже самотньо за своiм столом (у опалюванiй вiтальнi, хазяечко!). Я був надто стомлений, щоб писати (насправдi не надто стомлений, але боявся дуже стомитися, ну, як-не-як вже перша ночi), вчора я дiстався домiвки лише о 3-й ночi, але й тодi менi не засиналось, i ще п’ять годин у моему страшенно гострому вусi невинно дзвенiло. Але завтра буде новий, хоч i давно передбачуваний клопiт, бо завтра ввечерi я iду – авжеж, iй-бо – до театру. Так втiхи ступають в слiд одна однiй, але потiм усе надовго уриваеться. У театрi я не був, мабуть, iз рiк i ще рiк не пiду, але завтра показують росiйський балет[24 - Навеснi 1910 р. росiйський балет дав гостьову виставу на сценi Нiмецького театру в Празi.]. Я бачив це два роки тому i мрiяв про це кiлька мiсяцiв, надто про геть непогамовну танцюристку Едуардову[25 - Про танцiвницю Едуардову пор. Щоденники (1910). В одному мiсцi Кафка, примiром, описуе ii портрет: «Просто неба танцiвниця Едуардова не така гарненька, як на сценi. Блiда цера, отi вилицi, якi так напинають шкiру, що на всьому обличчi ледве помiтиш якийсь порух; великий нiс, який немовби виступае з заглиблення i з яким жарти поганi – тут не спробуеш, чи твердий у нього кiнчик, i не схопишся легенько за перенiсся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходiмо зi мною»» (Кафка Ф. Щоденники. К., 2000. С. 9—10. Пер. Л. Логвиненка). Насправдi мова про вiдому росiйську балерину Євгенiю Едуардову (1882–1960).]. Зараз вона не приiздить, певно, вирiшили, що вона лише неповнолiтня панянка, не приiздить i велика Карсавiна[26 - Тамара Карсавiна (1885–1978) – росiйська i британська прима-балерина i балетний педагог.], вона на зло менi хвора, але й без того буде багато. Якось Ти згадала росiйський балет у листi, мабуть, у конторi дiйшло до якихось суперечок про росiйський балет. Що це було? А як з тим танцем танго, який Ти танцюеш? Вiн узагалi так зветься? Це щось мексиканське? Чому немае зображення цього танцю? Кращий танець, нiж у росiян, i прекраснiший танець, анiж його втiлено в тих чи тих фiгурах окремих танцюристок, тут i там, я бачив лише в Далькрозе[27 - Йдеться про швейцарського музиканта й педагога Емiля Жака-Далькроза (1865–1950). 30 червня 1914 року Кафка, якщо вiрити його «Щоденникам», був у його осiдку у Ляйпцигу.]. Ти бачила, як його школа танцюе в Берлiнi? Танцюе вона там частенько, я думаю.



Однак що це я тут мiшаюся межи танцiвницi, замiсть йти спати, але перш, Фелiцiе, ласкаво пригорнути Твою голову до свого серця, якому Ти потрiбна набагато бiльше, нiж Ти, напевно, думаеш. Менi стiльки всього ще треба Тобi сказати i вiдповiсти, але непомiрнiсть i вага сказаного перевершують навiть справжню вiддаль мiж нами, а i те i iнше зовнi видаеться нездоланним…

Як щодо того, щось подумалося менi, якби вручаючи цього листа, Твоя матуся, на ii превеликий подив, сказала б щось приязне. Але це, певно, як схотiти печеноi криги, лист не заслуговуе на приязнь, вiн, може, i не дае Тобi жодного зиску, попри те, що тiльки одного цього в усьому свiтi й прагне, i йому слiд тiшитися, що вiн може лягти Тобi в руки.

Франц



Щойно, надписуючи адреси, я помилково вписав замiсть Твого номера будинку свiй власний, i сiм порожнiх стiльцiв у нашiй вiтальнi зиркнули на мене.

Як це накажеш розумiти? Твоя мати сидить увечерi у вiтальнi, поки Твiй батько читае в спальнi? Що Твоя мати робить сама у вiтальнi?

І ще дещо. У Тебе, напевно, влiтку iншi урядовi години, нiж взимку, коли Ти пишеш, що в п’ятницю пiсля обiду ходиш влiтку в храм? (Сам я ось уже за кiлька рокiв в храмi був тiльки двiчi – на весiллях моiх сестер.) Я думав, щодо мишей Ти жартуеш. А вони i справдi у вас водяться? Бiдолашне дитя!


19.01.1913

Недiля, по обiдi, в недобрий час.



Нi, кохана, так, як у передостанньому листi, Ти не повинна менi писати. Щоправда, сьогоднiшнiм листом Ти все це перекреслила, але ж вчорашнiй уже тут, у мене перед очима, i я вже 24 години ношу його в собi. Хiба Ти не знаеш, як я такi речi мимоволi читатиму? Хiба Ти не знаеш, який я слабкий i нещасливий i залежу вiд хвилинних перепадiв настрою? А вже зараз, коли я ось уже четвертий день для себе нiчого не пишу, i поготiв! Ти, звичайно, вiдчуваеш усе це, кохана, iнакше я не мiг би вiдчувати в Тобi таку близьку душу, але все одно мушу Тобi зараз написати ось що – коли вчора я прочитав Твiй лист, я сказав собi: «Ось бачиш, тут прямо так i написано – навiть в очах Фелiцii, яка, звичайно ж, ставиться до тебе куди краще, нiж iншi, навiть в ii очах тобi бракуе надiйностi i впевненостi в собi. Але якщо навiть ii ти не влаштовуеш, кого ти взагалi можеш влаштувати? Але ж те, що ти iй написав i на що вона так тобi вiдповiдае, i справдi йшло вiд самого серця. Тобi й справдi мiсце в пiдвалi[28 - Див. лист Кафки з 14-го на 15 сiчня 1913 р.], хоч тобi i здаеться сьогоднi, що навiть пiдвал тобi вже не допоможе. А Фелiцiя, отже, цю необхiднiсть не усвiдомлюе? Не може усвiдомити? Хiба не знае вона, на яку прiрву всього ти не здатен? І хiба не знае вона, що якщо ти живеш у пiдвалi, то цей пiдвал безумовно належить i iй теж? (Хоча, безсумнiвно, доводиться визнати, що саме пiдвал, i нiчого, крiм пiдвалу, – це i справдi вельми сумне майно.) Кохана, рiдна моя, невже Ти всього цього не знаеш? Але тодi, кохана, якi муки я на Тебе накличу, навiть якщо все у нас буде настiльки добре, як iнодi сниться? І що краще буде, то бiльшi будуть страждання. Чи маю я право на це пiти? Навiть якщо голос самозбереження менi наказуе? Часом неможливiсть захлюпуе можливiсть, наче хвиля.

І не варто, кохана, недооцiнювати стiйкiсть тiеi китаянки[29 - Див. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.]. До раннього ранку – не пам’ятаю вже точно, чи вказано у вiршi час, – вона не спала на своему ложi, настирливе свiтло настiльноi лампи не давало iй спати, але вона була спокiйна, може, i намагалася силою погляду вiдвернути уваги вченого вiд книги, але цей сумний i такий вiдданий iй чоловiк поглядiв ii не помiчав, i тiльки сам Бог знае, з яких таких сумних причин не помiчав – з причин, над якими вiн був невладний, але якi всi разом i в цьому сенсi були пов’язанi з нею i вiдданi тiльки iй. Зрештою вона не стрималась i вiдiбрала таки у нього лампу, що врештi-решт було абсолютно правильно – i для здоров’я корисно, i для занять, треба сподiватися, не шкiдливо, i для любовi сприятливо, i хороший вiрш за собою потягнуло, але в загалом i в цiлому це було всього лише самооблудою тiеi жiнки.

Кохана, вiзьми мене до себе, тримай мене, але не обманюй, день на день у мене не припадае, тому усвiдом – чистоi радостi Ти нiколи вiд мене не отримаеш, зате чистого страждання скiльки завгодно, але, попри це, – не жени мене геть. Мене пов’язуе з Тобою не тiльки любов, любов – це було б занадто мало, любов починаеться, приходить, проходить i приходить знову, а ось ця необхiднiсть, якою я, немов гаками, вп’явся в усе Твое ество, вона залишаеться. Так сиди ж i Ти, кохана, залишся! І листи, такi, як позавчора, бiльше не пиши.

Цими днями, починаючи з вечора четверга, я так i не дiстався до свого роману, i сьогоднi вже не доберуся. По обiдi я маю зустрiтися з Максом i з Верфелем, якому вже завтра знову iхати в Ляйпциг. Цей юнак з кожною дниною менi дедалi симпатичнiший. Вчора я i з Бубером переговорив, в особистому спiлкуваннi вiн i свiжий, i простий, i значний, i, здаеться, не мае нiчого спiльного зi своiми млявими писаннями. Нарештi, росiяни вчора ввечерi були просто чудовi. Цей Нiжинський i ця Кякшт[30 - Лiдiя Георгiiвна Кякшт (1885–1959) – артистка балету, педагог i хореограф, учасниця «Росiйських сезонiв» Дягiлева (1908–1913).] – воiстину двое бездоганних людей, бездоганних в серцевинi свого мистецтва, вiд них, як i вiд усiх подiбних людей, виходить неймовiрне самовладання.

Але як би там не було, iз завтрашнього вечора i вже надовго я з дому нi ногою. Хтозна, може, саме цi моi швендяння збентежили спокiй моеi коханоi. Якраз в той приблизно час, коли Ти писала свiй лист, я був у компанii, що зiбралася пiсля доповiдi навколо Бубера i Айзольт, i, сп’янiлий оманливим задоволенням з перебування поза домом, поводився досить перебiльшено i зухвало. Хоч би менi знову засiсти за свою iсторiю[31 - Тут, мабуть, маеться на увазi «роман», який згадуеться i в попереднiх листах, себто «Америка».]! Тiльки б кохана знову заспокоiлася i, зiбравшись з духом, знову взяла на себе гнiт нещасть, якi я iй завдаю i який вона на хвилиночку вирiшила опустити на пiдлогу!

Франц



Що сказала мати, передаючи лист? Що пише батько? Коли ви переселяетеся? Згодом я вiдповiм на Твое запитання щодо «Споглядання». Я не писав не два днi, а лише один. Один за весь тиждень, та й годi! А Ти досi забороняеш менi сидiти у пiдвалi!


19.01.1913

Тепер я, моя бiдолашна кохана (якщо менi погано, я кажу «бiдолашна кохана», я хотiв би кинутись у Тебе з усiею бiдою, Ти справдi бiдолашна кохана, Ти), повертаюся додому стомлений, як викручена ганчiрка, в головi нiчого, окрiм цього гудiння сонливостi, знову в сусiднiй кiмнатi компанiя i замiсть лежати, вставати в тишi опiвночi, iсти, а потiм написати щось хороше, вибачливе (чи потрiбно за щось перепрошувати, кохана? Я нiколи не знаю i майже завжди в це вiрю) геть злагiдливе слово, я, бо ж iншого варiанту немае, поеднаю шум iз вечерею, а потiм хутко ляжу спати, по змозi, ще й десятоi вечора не буде.



Ну ось, я знову знайшов у Тебе рятiвний притулок. За стiнкою сестра i кузина розмовляють про дiтей, мати i Оттла раз у раз iх перебивають, батько, зять i чоловiк кузини тнуться в карти, що супроводжуеться смiхом, взаемними глузами, криками, смачним ляпанням карт по столу, що його часом переривае сюсюкання батька, який таким чином зображуе свого онука; над усiм цим трiумфально пануе щебетання кенара, вiн ще майже пташеня, взагалi належить Валлi, але поки живе у нас, день i нiч не розрiзняючи.

Недiлю я провiв кепсько, незадоволений, а шум за стiнкою – гiдне завершення дня. Ну, а завтра знову контора, де у мене в суботу були, крiм звичайних i безперестанних, ще й особливi неприемностi, якi завтра напевно продовжаться, щойно я туди з’явлюся. А до завтрашнього вечора ще так далеко! Кохана, як би хотiв я знати подробицi про Твою роботу. (Чому, до речi, я досi не отримав рекламного проспекту? І який взагалi пiдсумок iхнього розсилання?) Чого, наприклад, хоче вiд Тебе майстер, коли тягне Тебе в фабричнi цехи? З яких таких справ Тобi телефонуе? Про що питають пiдлеглi? В яких справах i куди Ти ходиш i iздиш? Хто такий пан Гартштайн? Чи вiдкрився вже ваш салон диктографiв на Фрiдрiхштрассе? Якщо ще нi, то коли Ти збираешся закiнчити його оформлення? У мене, до речi, ще одна виробнича iдея для Тебе. У готелях поряд з телефоном надавати пожильцям ще й диктограф. Не вiриш? А спробуй-но! Як би я пишався, коли б моя iдея прислужилася! Я б тодi, напевно, ще 1000 iдей придумав. Та я i повинен, напевно, придумувати, якщо вже менi дозволено сидiти в Твоему бюро. Або це так вже незвично, якщо я, просидiвши цiлий день з Тобою поруч, не знiмаючи голову з Твого плеча, до вечора винайду яке-небудь дрiбне, смiшне або давно вже здiйснене виробниче нововведення?

Франц


20.01.1913

При свiтлi дня, кохана, вiдстань мiж Прагою i Берлiном така, якою вона i е насправдi, однак починаючи приблизно з дев’ятоi вечора вона знай розтягуеться i розтягуеться просто до безкраю. І тим не менше як раз вечорами менi легше уявити, чим Ти займаешся. Ти вечеряеш, п’еш чай, розмовляеш з матiнкою, потiм, прийнявши в лiжку позу мученицi, пишеш менi, пiсля чого, сподiваюся, спокiйно засинаеш. Чай Тобi не шкiдливий? Не збуджуе, бува? Щовечора пити цей збудливий напiй! Мое ставлення до страв i напоiв, яких сам я або взагалi нiколи, або без крайньоi потреби не iм i не п’ю, зовсiм не таке, як можна було б очiкувати. Нiщо не викликае в менi такого iнтересу, як те, коли це iдять i п’ють iншi. Коли я сиджу за столом з 10 знайомими i всi навколо сьорбають чорну каву, я вiдчуваю щось на кшталт щастя. Навколо мене може вiдбуватися що завгодно: димiти м’ясо, пивнi гальби передаються вервечкою, соковитi еврейськi сардельки[32 - Себто кошернi, з яловичини.] (принаймнi у нас в Празi вони такi на вигляд, пухкенькi такi й гладкi, як водянi щури) крае численна рiдня (натягнута шкiрка сардельок при надрiзi видае звук, який з дитинства стоiть менi в вухах) – усе це, та й багато iншого гiрше цього не викликае в менi нi найменшоi огиди, навпаки, почуття неабиякоi втiхи. І зрозумiло, це вже точно не зловтiха (я, до речi, i не вiрю в абсолютну шкiдливiсть шкiдливоi iжi, кого до цих сардельок тягне, той дурень буде, якщо не йтиме за покликом свого шлунка), швидше за спокiй, повний, без найменшоi заздростi, спокiй при виглядi чужоi обжерливостi й здивоване захоплення такими фантастичними, як на мене, примхами смаку, посланим моiм близьким знайомим i родичам. Але все це не мае безпосереднього стосунку до моiх побоювань, що чай, надто коли Ти, пiдмiняючи хвору операторку фактурноi машини, за день так стомлюешся, може Тобi пошкодити, порушивши Твiй сон, якого Ти так потребуеш. А так я i сам дуже люблю чай, i в опис вечiрньоi трапези Твоеi сестри просто пiрнув з головою. Однак як все-таки щодо того, щоб Тобi замiсть чаю почати пити молоко, як Ти, скiльки пригадую, свого часу обiцяла батькам? Вiд iжi в бюро теж не особливо багато зиску, як Ти сама визнаеш. А вранцi i ввечерi Ти нiчогiсiнько не iси?

Ось вже дiйсно дивно, що Ти купила книгу Бубера[33 - Вочевидь мова знову про «Китайськi духовнi й любовнi iсторii».]. Ти взагалi регулярно купуеш книги – або як заманеться, та ще й такi дорогi? Я знаю ii тiльки з докладноi рецензii, де було безлiч цитат. Насилу уявляю собi, як це може нагадувати Казанову. Ти ще й пишеш про «його» манеру, але це ж найпевнiше переклади? Або це теж авторськi переробки, через якi я всi його добiрки легенд[34 - До часу, згадуваного Кафкою, Бубер видав «Історii Рабi Нахмана, ним розказанi» (Frankfurt am Main, 1906) i «Легенди про Баалшем» (Frankfurt am Main, 1908).] терпiти не можу.

Так, Верфель цiлий мiсяць був тут. Красень i ледар, який вiн е, вiн на мiсяць перевалився з Ляйпцига до нас в Прагу. Був у нього тут i публiчний виступ. Але якраз напередоднi весiлля, коли я вважав за краще, якби мене поховали живцем, анiж виходити з дому.

Менi приемно, що Тобi сподобалась Оттла. Правда Твоя, вона здоровуля, вона походить iз батькiвськоi родини, що народжуе сильних велетнiв. Інша гола жiнка – Валлi, Ти ii, мабуть, не впiзнала. А тепер на добранiч, кохана. Пiзно вже. Кенар за моею спиною заливаеться сумно й невпинно.

Франц



[Штамп Товариства страхування вiд нещасних випадкiв]


21.01.1913

Кохана, вiд щирого серця дякую Тобi за Твiй лист. Я, хоч i без особливоi причини, вже геть засумував. Адже я ж найнерiшучiша людина з усiх, кого я знаю, i якщо б вже не покохав Тебе одного разу раз i назавжди, то неодмiнно i надто покохав би за те, що Тебе навiть така нерiшучiсть не лякае. Приклад з Твоеi тiткою Кларою сьогоднi дуже навiть доречний, авжеж, я такий або десь такий. Ось тiльки я таки не тiтка, щоб вiд мене подiбне терпiти. Сьогоднi з самого ранку, ще перш нiж встати, я по неспокiйному сну був у такiй печалi, що вiд туги хотiлося не стiльки навiть викинутися з вiкна (для такоi туги навiть це було б занадто життерадiсно), скiльки з нього вихлюпнути.

Зате тепер у мене Твiй лист, в зв’язку з чим, кохана, похапцем пропоную Тобi: нумо бiльше з жодного приводу одне на одного не ображатись, адже ми обое – люди безвiдповiдальнi. Вiдстань мiж нами велика, подолання ii болiсне, iнколи й сил бракуе i в першу мить не вдаеться зiбратися. Додати сюди мою натуру, якоi вiдомi тiльки три стани: пiдбадьоритися, занепасти духом i тихо хирiти. Чергуванням цих трьох можливостей мое життя i вичерпуеться. Бiдна, гiдна захоплення кохана, яка наважуеться лiзти в таке болото. Оглядаючи тридцять рокiв свого життя, можу сказати тiльки: я належу Тобi цiлком.

Франц


22.01.1913

Моя бiдна кохана, якщо вже китайський вiршик[35 - Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.] набув для нас такоi великоi ваги, спитаю Тебе ще про одну рiч. Чи звернула Ти увагу на те, що йдеться саме про подругу вченого, а не про його дружину, хоча цей вчений – напевно вже лiтня людина, тим часом як i те й iнше, вченiсть i вiк, здаеться, життю з подругою суперечать. Однак поет, який безоглядно прагнув до ситуацii абсолютно завершеноi, через цю недостовiрнiсть переступив. Може, тому й переступив, що недостовiрностi давав перевагу над неможливiстю? А навiть якщо це не так, то, може, вiн боявся, що подiбне протиставлення вченого i його дружини позбавить вiрш будь-якоi життерадiсностi i нiчого, крiм спiвчуття до дружини, у читача не викликатиме? Справи подруги, врештi-решт, не такi вже й поганi: цього разу лампа все-таки згасне, не так вже й довго вона мучилася, i веселощiв у неi, схоже, наразi подостатком. А що якби це була дружина, i дана нiч була б не однiею якоюсь випадковою нiччю, а типовим прикладом усiх ночей i тодi вже не тiльки ночей, але усього спiльного життя, життя, що все було б одним суцiльним боем за лампу? У якого читача вистачило б духу тут посмiхнутися? Подруга у вiршi не права, бо ж цього разу бере гору, i нiчого iншого, крiм як взяти гору цього разу, вона i не прагне; але що вона вродлива i хоче взяти гору лише цього разу, а з одного разу нiякого вченого переконати неможливо, то навiть найсуворiший читач iй це подаруе. Натомiсть дружина мала б рацiю завжди, i це було б вже не перемогою, а iснуванням, способом життя, якого вона б вимагала i якого вчений над своiми книгами дати iй не в силах, хоча вiн, можливо, тiльки про людське око до своiх книг припадае, а насправдi днi i ночi нi про що iнше думати не може, крiм як про свою дружину, яку кохае понад усе на свiтi, але любить саме цю свою вроджену немiч. Подруга в цiй ситуацii погляд мае гострiший, анiж дружина, вона не повнiстю загрузла в подiбному способi життя, вона в ньому пливе i голову тримае над водою. Зате дружина, вiрнiше те бiдне, нещасне створiння, на яке вона перетворилася, бореться немов наослiп; того, що у неi перед очима, вона не бачить, там, де перед нею стiна, вона в глибинi душi все ще сподiваеться побачити натягнутий канат, пiд яким вона коли-небудь спровориться i проповзе. Принаймнi, так усе це виглядае в шлюбi моiх батькiв, хоча тут дiють зовсiм iншi причини, нiж в китайському вiршi.

До речi, аж нiяк не кожен китайський вiрш[36 - Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 року.] у моiй колекцii такий прихильний до вченого, як цей, i тiльки в подiбних, швидше у до нього приязних вiршах вiн зветься «вченим», в iнших же його називають «домосидою». І тодi йому протиставляеться «безстрашний мандрiвник», герой воiн, загартований в боях з небезпечними верховинцями. Такого героя чекае вдома дружина, нехай i в тривозi, зате з його появою щаслива, вони дивляться одне одному в очi саме як вiрнi, яким знову випало щастя любити один одного, тут немае мiсця косим поглядам, якi подруга, невiльниця доброти i причепливостi свого серця, кидае на вченого, а крiм того, героя чекають ще дiти, що висипають звiдусiль i юрбою оточують батька-поворотця, в той час як житло «домосиди» порожне, дiтей там немае.

Кохана, який жахливий вiрш, нiколи б не подумав. Може, з тiею ж легкiстю, з якою вiн ось так розкриваеться, можна через нього i переступити, в життi людському багато рiвнiв, око бачить тiльки одну можливiсть, а в серцi вони зiбранi всi. Ти що думаеш, кохана?

Франц



[Штамп Товариства страхування вiд нещасних випадкiв]


22.01.1913

Знову два листи, кохана, Тобi не страшно? Або Ти забула, що пiсля перiодiв по два листи в день ми обое, iй-бо, мертвi вiд утоми. Якщо, звичайно, не допустити, що ми вже зараз не вмремо, i треба радiти, що нiхто нас не бачить, такi ми хорошi! Куди, до речi, подiвся Твiй вчорашнiй обiд, я марно шукав його мiж рядкiв. Якщо Ти його пропустила, це буде просто жахливо! Список ваших нових рекламних пропозицiй, звичайно ж, прийшли! Обов’язково! На все, що Ти його особисто скомпонувала, я б iз жадiбнiстю накинувся. Невже цей список не подобаеться? Значить, доведеться нам з Тобою гарненько його вiдгамселити. Ось постривай, сьогоднi ввечерi (зараз вже не встигаю) я опишу Тобi чергове нововведення, яке розбуркае[37 - В оригiналi австрiйське «aufmischen» – вдихати нове життя.] нове життя в Твоему пiдприемствi. Прощай, кохана, бiжу на обiд i вимагаю вiд Тебе того ж таки.

Франц


23.01.1913

Вже дуже пiзно, кохана, i все одно я вирушаю спати, до пуття цього не заслуговуючи. Та й спати я по-справжньому не буду, швидше за все бачитиму сни. Як, наприклад, учора, коли увi снi я бiг чи до мосту, чи до парапету набережноi, схопив там два телефонних слухових рiжка, якi чомусь валялися на перилах, притиснув iх до вух i вимагав нi бiльше нi менше, як почути новини про «Понтус», а з апарата замiсть вiдповiдi було чутно лише сумний спiв, потужний, але без слiв, i гуркiт моря. І я начебто розумiю, що людським голосам через цю звукову завiсу не пробитися, але знай слухаю i не йду.

Роман уже днiв три посуваеться зовсiм мало, i навiть це мале пишеться зi здiбностями, якi надаються хiба що до колiння дров, утiм, такоi вправностi i на кiлочка дров не вистачить, щонайбiльше на картярство. Що ж, я сам останнiм часом (це я не в докiр, а на втiху собi) за ноги витягав себе з письменництва, тепер треба знову впинатися в нього головою.

Кохана, Ти плачеш? Знаеш, що це означае? Це означае, що Ти через мене впадаеш у розпач? Це правда? Нi, люба, не треба. Ти вже навчена досвiдом i знаеш, що у мене все йде по колу. В одному i тому ж, незмiнно повертаному мiсцi я спотикаюся i скрикую. Не пiдскакуй до мене (Ти взагалi читаеш мое письмо? Хоча це трохи запiзнiле питання), не лякайся, я вже знову випростуюся – настiльки, наскiльки це взагалi менi до снаги. Не плач, кохана! Я i так дiзнався б, що Ти плакала, навiть якби Ти менi не написала, адже я мордую Тебе, як iндiанець свого ворога, може, ще й вчорашнiм своiм листом мордував. Зглянься, кохана, зглянься! Може, в глибинi душi Ти думаеш, кохана, що я, з однiеi тiльки любовi до Тебе, мiг би приборкати своi примхи. Так, але звiдки Тобi, кохана, знати, що я цього не намагався, причому з усiх своiх, щоправда, смiховинних сил?

То що ж – йти менi спати або все-таки спершу описати Тобi моi новi винаходи? Нi, все-таки напишу про них, бо з iх запровадженням шкода змарнувати навiть добу. Ти тiльки подивись, яких я i тут досяг успiхiв. Насамперед я пропонував Тобi вiдкрити музичний салон, i з’ясовуеться, що в Берлiнi вже кiлька рокiв таких iснуе навiть два. (А ось те, що, як Ти пишеш, в кожному бiльш-менш великому мiстi такий салон е, це вже й справдi нетактовнiсть.) Потiм я дав Тобi пораду щодо готелiв, яка, як з’ясовуеться, по-перше, кепська, а по-друге, застарiла. Але спроби ii втiлити робилися, як-не-як, всього пiвроку тому; в такому випадку сьогоднiшнi моi поради, можливо, втiленi в життя всього чверть року тому, тож я поступово наближаюся до сучасностi.

До речi, з приводу готелiв я б не опускав руки, а коли б я був ревним пiдприемцем, зараз, за пiвроку, вдався б до новоi спроби. Адже окремi готелi таки диктограф придбали? Думаю, не так уже й нерозумно було б надати деяким готелям диктограф даром i тим самим спонукати iнших iх купити. З погляду конкуренцii готелi-бо взагалi страх якi ревнивi. Отже, ось моi новi iдеi.



1. Обладнати спецiальне друкарницьке бюро, де все, що ти надиктував на диктограф фiрми «Лiндстрем», за собiвартiсть (а спочатку, можливо, навiть i трохи нижче собiвартостi) передруковуеться на машинцi. Все можна ще бiльше здешевити за рахунок спiвпрацi з якою-небудь фабрикою друкарських машинок, яка з конкурентних i рекламних цiлей поставить обладнання на вигiдних умовах.

2. Сконструювати диктограф (постаршинуй, кохана, над майстрами!), який би починав запис тiльки пiсля того, як в нього кинуть монетку. Встановити подiбнi диктографи всюди, де зараз стоять автомати, мутоскопи[38 - Рання технологiя кiнематографа, що здобула успiх у виглядi торгових автоматiв для перегляду коротких рухомих кiнороликiв.] тощо. На кожному з таких диктографiв, як на поштових скриньках, помiщаеться повiдомлення iз зазначенням годин, коли надиктоване, вже в друкованому виглядi, здаеться на пошту. Я вже прямо бачу маленькi автомобiльчики фiрми «Lindstr?m A.-G.», якi ганяють мiстом, збираючи списанi валики i замiнюючи iх на свiжi.

3. За погодженням з Імперською поштою такi ж диктографи встановлюються на всiх великих поштових вiддiленнях.

4. Крiм того, подiбнi ж апарати встановлюються всюди, де у людей е час i може з’явитися потреба писати, але немае потрiбних для цього спокою i комфорту, як-от: у залiзничних вагонах, на кораблях, на цепелiнах, в трамваях (якщо в них iздиш до професора). У своему опитуваннi готелiв чи не забула Ти про готелi в дачних мiсцях i на курортах, де пiдприемцi, знемагаючи вiд дiлового свербiння, просто братимуть вашi диктографи в облогу?

5. Винаходиться засiб зв’язку мiж телефоном i диктографом, що само по собi вже звичайно, не повинно бути занадто складно. Упевнений, Ти пiслязавтра скажеш менi, що це вже зроблено. Ця новинка набула б величезного значення для редакцiй, кореспондентських бюро тощо. Складнiше, хоча, напевно, теж можливо, з’еднання грамофона i телефону. Складнiше тому, що грамофон взагалi зрозумiти неможливо, а диктограф теж не попросиш говорити чiткiше. До того ж зв’язок мiж грамофоном i телефоном не мав би такого великого i загального значення, i тiльки для людей на зразок мене, якi телефону бояться, це було б великим полегшенням. Втiм, люди на кшталт мене i грамофона теж бояться, отже, iм уже нiчим не допоможеш. А взагалi кумедно уявити, як в Берлiнi до телефону пiдходить диктограф, у Празi – грамофон, i вони ведуть мiж собою милу розмову. Але, кохана, винайти засiб зв’язку мiж диктографом i телефоном треба кров з носа.

Слухай, вже знову так пiзно! Я заради Твого пiдприемства ночами не сплю. Вiдповiдай детально, не треба вiдразу, iнакше iдеi мене переповнюватимуть. І не два листи на день, кохана! І як слiд обiдай! І не хвилюйся! Не плач! Не впадай у розпач! Подумай про мене: от же дурень, але дурiсть його в кожнiм разi висить у повiтрi! А тепер i справдi «на добранiч» – i поцiлунок, знемагае i безпорадний вiд любовi

Франц


24.01.1913

Нiчого, нiчого, цiлий нескiнченний день нiчого. До 11-i я раз на чверть години мчу коридором, зазираю всiм в руки, нiчого. Тодi, думаю, напевно, вдома, прибiгаю додому – i там теж нiчого. І це саме в той час, коли наш човен злегка похитнувся, з моеi вини, зрозумiло, Ти, моя до смертi замучена, кохана дiвчинко.

Що означае Твое мовчання? Що щось недобре? Ти, яка, як менi здавалося, така близька менi, цiлу добу самохiть живеш там у Берлiнi, а я нiчого про Тебе не знаю. Який хоч це був день? Востанне Ти менi писала у вiвторок опiвднi. Увечерi Ти не могла, дарма, в середу вдень Ти не могла, пусте, але вже потiм Ти напишеш, будь ласка, прошу Тебе, Ти напишеш (я шлю благання в минуле), в середу ввечерi Ти обов’язково напишеш, i завтра вранцi з першою ж поштою я отримаю Твiй лист i прочитаю, що Ти не надумала мене кинути, навiть якщо Ти не людину в менi виявила, а, як можна зробити висновок з деяких моiх листiв, хворого, геть озвiрiлого бовдура.

Інодi я думаю, яке, мабуть, хибне уявлення у Твоiх прибiчних, у малих, у панянки Лiнднер, у матiнки Твоеi, про наше листування. Вони-то, напевно, вважають, що в Празi у Фелiцii який-небудь славний вiрний хлопець, який пише iй тiльки хорошi й ласкавi листи, день у день, як Фелiцiя на те i заслуговуе i як воно, по сутi, нiкого б i не здивувало. І жоден iз них не знае, що зробив би Фелiцii велику послугу, якби незадовго до ii приходу вiн здогадався трохи прохилити вiкно i легким порухом руки вiдправити лист на вулицю.

В тому i вiдмiннiсть мiж нами, Фелiцiе. Якщо менi погано (а я майже радий, що останнiм часом менi весь час погано, так менi й треба), то це тiльки моя вина; б’ють мене – винен, б’ю я – теж винен, але у Тебе, Фелiцiе, у Тебе де знайти бодай тiнь провини?

Сьогоднi нiчого не написав, був у Макса, вiн мене листовно просив прийти, а потiм усно корив мене за те, що ми стаемо чужими, з моеi вини, зрозумiло, через мiй спосiб життя, я, мовляв, тiльки раз на тиждень до нього приходжу, а коли приходжу, вигляд у мене такий, нiби мене щойно дрiбушками вирвали з найглибшого сну. Що менi робити? Я намагаюсь утримати час зубами, а у мене його все одно виривають. В суботу менi знову йти до Макса. У ньому з’явилося щось подружне, непiдвладне примхам настроiв, щось, попри всi страждання i занепокоення, поверхнево радiсне. – Кохана, аби Ти завтра з’явилася менi в цiй страшнiй конторi!

Франц


Нiч з 24-го на 25 сiчня 1913 р.

Такою розлюченою я Тебе не бачив, як через цю тiтку Клару. Яка Ти гарна! Як я Тебе люблю! Тiтка Клара, звичайно, баба дивна, i що вона навчена таких думок, iй, мабуть, важко залишити дочку в провiнцiйному театрi. Я не знайомий з Твоiм братом, бо не був на весiллi Софi, можливо, не тому, що я не встиг (часу я не мав тiльки, коли мене просили зробити щось iнше, але в iншому випадку я знав, що не дам собi ради з невдачею i надлишком часу), але лише з тiеi простоi причини, що я боявся незнайомих людей. Утiм, я стояв бiля входу в храм i згодом дiзнався, що дiвчина, з якою ходив Отто Брод i про яку нiчого не пригадую, окрiм того, що у неi була незвичайна неоковирна шапка, напхом напхана бiлими квiтами, i вона величалася, наче якась актриса. Шкода, що я не був на тому весiллi! Я, можливо, розмовляв з вашим братом, i, звичайно, навiть пiд час найнезначнiшоi розмови сталося б щось, про що я пам’ятаю сьогоднi, i це можна було б сприймати як передбачення того значення, яке Ти, невiдома сестра, отримала за мене. Знаки знай з’являються, все наповнене знаками, але ми iх помiчаемо лише тодi, коли на них натрапляемо.

Ви добре захищаете свою iжу (коли я вранцi вперше прочитав лист, менi здалося, що я усмак кусаю Твоi так гарно намащенi скибочки i з’iдаю iх, i, можливо, сьорбаю легкий чай з лимоном, яким я колись наквашувався), але Ти не уласкавлюеш мене, кохана. Якщо я дозволяю вам ковбаски, холоднi закуски тощо, через мою велику любов до вас i через те, що така перемiна не здаеться менi гарною, доброю чи корисною, то чаю я люблю пити багато, надто ж регулярно. І Ти теж захищаеш його, як усi люди захищають отруту, до якоi звикли: Ти кажеш, що чай не такий уже мiцний, як Ти вiдповiла б своiй мамi, – коли, передаючи цього листа, вона називае наше листування Твоiм крахом, – що Ти легко його переносиш. Але чи не помиляешся Ти на чаi? (Про листування я не кажу, бо цю отруту, якщо вона мае бути такою, я маю влити в Тебе, тут я собi з цим не годен дати раду.) Пий його, можливо, трохи рiдше. Але, щоправда, потiм я чую, як Твоя мама запитуе: «Що це знов за новина?» – i бiльше не наважуеться радити. Гарноi недiлi! І трохи вiдпочинку!

Франц



Зараз я закiнчив листа, це вже досить пiзно, але я повинен iще дещо сказати. Перш за все звинувачення в тому, що Ти не довiрила менi покликати Твою сестру. Я з гордiстю почав читати згаданий фрагмент листа, i робився чимраз менше i менше, що далi я читав. У наступному листi я дiзнався, що надii у мене немае i що замовлення вже виконано. Як же Ти можеш мене стидати? Хiба Ти не знаеш, що думка про те, що Ти можеш щось зробити для себе, може надiлити мене дотепнiстю i що я забезпечив би вiдправлення швидко та iдеально? Втiха вiд того, що можна зробити Тобi послугу, вдесятеро перевищила б усi зусилля.



Звичайно, я дуже хотiв би побачити свiтлину маленькоi, але я також повинен знати, з ким я живу в медальйонi i що це за людинка, яка мае таке право на Твоi цiлунки.

Пошта знову пожартувала зi мною. Твiй лист у середу, який Ти писала в стоматолога, прийшов у контору лише у четвер в другiй половинi дня, а отримав я його, проклинаючи i щасливий, лише в п’ятницю вранцi.

Ще одне, перш нiж попрощатися: ти насправдi ведеш щоденник? Марне питання, у Тебе ж зараз нема часу. А вела Ти такий? Як довго? Колись Ти згадувала запис, де Ти розказувала, як закохалася до нестями у 15 рокiв. Однак згодом мови про це не було.

Але справдi на добранiч. Листуватися було б дуже приемно, якби не природна потреба в кiнцi листа, як i наприкiнцi розмови, – глянути як слiд iншому в очi.

Тiльки уяви, тепер я мушу написати ще листа друговi. Але я хочу нашкрябати його так, щоб нiхто не вчитав.



Останне рiшення: я взагалi не пишу листа та йду спати.

Франц



Ти надсилаеш менi так мало газетних вирiзок, отож я знову надiшлю Тобi таку гарну. Чи не загубила Ти, бува, газетну вирiзку про беатифiкацiю 22 негритянських юнакiв з Уганди[39 - Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 року з докладеною замiткою в газетi «Беатифiкацiя мученикiв з Уганди».]?


26.01.1913

Що з Тобою, кохана? Що тягне вештатися вуличками? Чи справдi Ти та дiвчинка з сьогоднiшньоi фотографii, що посмiхаеться не вельми скупо i не надто щедро, а точно так, щоб у будь-якiй бiдi на неi можна було поглянути i заспокоiтись. І Ти плачеш? Облиш! Ти стверджуеш, що завадила менi, а це всього лише не що iнше, як моя немiч знову прорвалася, все та ж, яку ти, бiдолаха, не раз уже на собi зазнала i, боюся, ще не раз звiдаеш. Але скажи менi абсолютно вiдверто, як змiнилося Твое життя, вiдколи Ти мене знаеш, а ще скажи точно i вже в наступному ж листi, коли Ти, перш нiж я своiми листами став доводити Тебе до слiз, востанне плакала, – окремi випадки на кшталт досади на дурнуватих тiтоньок або подорожникiв, яких варто вiдлупцювати, i т. п., зрозумiло, не беруться до уваги. Але що таке було в п’ятницю? Що таке там було? Невже в листi моему знайшлися якiсь прихованi тортури, про якi я сам вiдати не вiдаю? Або це якийсь з колишнiх листiв тiльки зараз, заднiм числом i в поганому сенсi, так подiяв? Або, може, зовсiм не в менi причина? Тодi в кому або чому? Перевтома? Чи не така Ти дiвчинка, щоб без абсолютно визначеноi, наразi актуальноi причини так замiшатися. Кохана, так скажи ж! Уяви, що Ти говориш з собою!

Мiй роман! Учора ввечерi я оголосив свою повну перед ним капiтуляцiю. Вiн розповзаеться в мене пiд руками, я бiльше його не утримую, сподiваюся, хоч не пишу нiчого такого, що було б вже зовсiм поза зв’язком зi мною, проте останнiм часом вiн дуже розпустився, фальш полiзла i аж нiяк не вiдходить, якщо i далi так працюватиму, ризикую занапастити всю справу, а тому краще поки що його залишити. Крiм того, ось уже тиждень я сплю, як вартовий на посту, раз у раз здригаючись i прокидаючись. Головнi болi стали регулярною i звичною оказiею, а дрiбнi, з рiзних приводiв, напади нервозностi дошкуляють безперестанку. Словом, я абсолютно кидаю писати i маю намiр для початку тiльки тиждень, насправдi ж, можливо, набагато довше вiдпочивати, i бiльше нiчого. Вчора ввечерi нiчого не писав i спав вже незрiвнянно краще. Знати б, що i Ти теж вiдпочиваеш, i мiй спокiй був би менi ще милiший.

Що це за гарне, так легко пошите плаття, в якому Ти на знiмку, i чим воно закiнчуеться? Як Ти стоiш на цьому фото – або Ти сидиш? Правоi руки взагалi немае. А блискуча дрiбничка – чи це, бува, не медальйон? – але який сенс вiд фотографii, на нiй Ти он свiженька, щiчки круглi, очi яснi, тобто така, якою Твоя мати І я разом з нею хочемо Тебе бачити, а насправдi Ти допiзна не можеш заснути в своему лiжку i хлипаеш.

Про книгу «Жiнки в життi Наполеона»[40 - Мова про видання Гертруди Кiрхайзен: Gertrude Kircheisen, Die Frauen um Napoleon, M?nchen, 1912.] я вже чув. Подiбного складу творам я нiколи не вельми довiряю, навiть якщо у мене поряд з настирливим бажанням iх прочитати знаходиться ще i час на це. Всi такi дослiдження неминуче живуть перебiльшеннями. Зрозумiло, Наполеону до жiнок було куди менше дiла, нiж це думаеться спостерiгачевi, якого виключне й тривале вивчення фiгури Наполеона повiльно, але вiрно пiдносило над усiма звичайними знаннями людськоi натури i взагалi життевим досвiдом. Колись менi довелося читати протокол медичного розтину тiла Наполеона, в якому його стриманiсть щодо жiнок згадуеться побiжно, але в доброму зв’язку, як факт загальновiдомий. Про те ж – за всiеi начебто суперечностi – кажуть як жалобна палкiсть його любовних листiв до Жозефiни, так i грубiсть його висловлювань на сексуальнi теми.

Чому Ти вважаеш, що у нас з Максом негаразди? Ми з ним, скiльки один одного знаемо – по-моему, вже рокiв iз десять, – нiколи не сварилися. Зрозумiло, гойданню улягають i такi вiдносини, як i все людське, особливо якщо до цього якимось боком причетний я. Тим-то по вiдношенню до себе менi за цi роки багато в чому е собi дорiкнути, на ньому ж, натомiсть, мабуть, жодноi провини немае. Але про це менi треба буде детально написати Тобi iншим разом. Не сьогоднi, сьогоднi я не зможу зобразити це як слiд.

Франц



Тiльки що, о четвертiй пополуднi, принесли вiд Тебе листа експресом. Кохана, люба, не переймайся даремно! Я завжди вiдчуваю себе в десять разiв краще, нiж пишу про себе, так уже у мене перо повзе, та й годi! Якi такi жахи я там знову про себе склав; сама бачиш, який я прегарний письменник, хотiв свою дiвчинку заспокоiти, а сам тiльки бiльше ii розхвилював. Бiда зi мною, навiть на поцiлунок я не заслуговую.

Франц


27.01.1913

Довго сидiв над листами Геббеля[41 - Мова про видання визначного нiмецького драматурга Кристiана Фридрiха Геббеля (1813–1863): Hebbels Briefe. Ausgew?hlt und biographisch verbunden von Kurt K?chler. Jena, 1908.], i ось вже пiзно. Це була людина, яка вмiла виносити страждання i висловлювати правду саме тому, що внутрiшньо почувалася цiлiсною й врiвноваженою. Жодна риса в його зовнiшностi не розпливаеться, вiн не тремтить, але ж при цьому вiн з тридцяти рокiв жив мiж двома жiнками, на двi сiм’i, в обох сiм’ях ховав померлих. Щоб вiн не починав, щоразу кожну свою справу вiн мiг почати словами: «Якщо сумлiння чисте – перевiрка чину…». Наскiльки ж я далекий вiд таких людей! А якби я бодай раз вирiшив повiрити у цi муки сумлiння, менi довелося б все життя провести в розгляданнi докорiв цього серця. Ось я i вважаю за краще вiдвертатися, нi про якi перевiрки знати не хочу i, лише коли недобрi пiдозри щодо того, що вiдбуваеться за моею спиною, стають занадто великi, трохи зiщулююся.

Зрозумiло, через це я завжди на всiй причинi, в тому числi i в моiх вiдносинах з Максом. З любовi, слабкостi, малодушностi, а також з багатьох iнших, почасти нез’ясованих причин я не завжди був чесний до нього, в дрiбних речах часто-густо, але навiть i у великих не завжди. – Але менi неприемно писати про це, не можу, кохана, не сьогоднi, не сердься i постарайся зрозумiти.

Однак перейматися нашими обопiльними стосунками у Тебе немае нi найменших причин, бачила б Ти, як вчора ввечерi ми з ним смiялися, ми були вдвох в кафе, його дружба до мене незмiнна, та й моя до нього, хiба що центр ваги цiеi дружби лежить в менi одному, i я один знаю, коли вiн хитаеться, i стражданням, яке випаде менi одному, я почасти приглушаю провину, яка теж менi одному дiстаеться. Зауваження Макса, щодо якого я Тобi писав i яке Тебе так стривожило, було кинуто мимохiдь, як це взагалi йому властиво – мiркувати про багато чого, що не мае до нього нiякого стосунку, без особливих роздумiв i почуття вiдповiдальностi. Ти недостатньо добре його знаеш, i мою перебiльшену, неприборкану манеру письма знаеш недостатньо, ось i лякаешся. Ет, наказали б менi завданий мною переляк розвiяти поцiлунками!

Франц


28.01.1913

Як хочеться, кохана, щоб Ти зараз була тут (дивне, звичайно, запрошення, пiвнiч давно минула), ми б провели разом чудовий, тихий вечiр, такий тихий, аж Тобi врештi-решт стало б навiть трiшки моторошно. Бiдна кохана, скажи, як це – коли ось так люблять? Нiчого б я не хотiв – тiльки мiцно тримати за руки i вiдчувати, що Ти поруч. Скромне бажання? Але навiть воно не проб’е нiч i даль мiж нами.

Дуже дякую за каталог рекламних пропозицiй. І це вiн не сподобався Неббле? І у вас не знайдеться ноги, щоб дати йому доброго копняка? Я наразi не до кiнця все прочитав; iпохондрiя, якоi ваша майбутня клiентура, зрозумiло, не страждае, вiдлякуе мене вiд такого дрiбного шрифту, однак я вже встиг помiтити, що зi своею пропозицiею об’еднати телефон з диктографом – а я цiлими днями так нею пишався! – я знову запiзнився. Виходить, це вже е i не знаходить найширшого застосування? Але для важливих, записуваних болiсно точно телефонних перемовин банкiв, агентств i т. д., де все вирiшуе точнiсть нотацii, а часто i присутнiсть свiдкiв, диктограф, як на мене, просто необхiдний. Один слуховий рiжок тримав би службовець, iнший пiд’еднувався б до диктографа – i ось вам незаперечне свiдчення, та ще власним голосом говорить. Наочнiсть i привабливiсть каталогу, на мiй погляд, можна було б ще бiльше посилити, пiдкрiпивши його прикладеним листком, в якому замовники групувалися б з урахуванням особливостей iхнiх пiдприемств, i до кожноi групи давався б короткий огляд, для яких цiлей на iхнiх пiдприемствах можуть надаватися диктографи. Проте загалом це i в такому виглядi просто чудово, i я насилу стримую бажання розцiлувати Тебе за цей каталог з такою силою, що Ти б ще пошкодувала про зроблене. Але передбачити подiбнi наслiдки Ти не могла, а вже дирекцiя тим бiльше…

Вчора хотiв написати Тобi, який я радий, що Ти написала Софi. Я хочу незрiвнянно дошкуляти iй проханнями вiд ваших iсторiй, але, звичайно, такими тонкими й хитрими, як i слiд чекати при моiй великiй майстерностi та практицi розмови. А якщо це iнакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так смiливо запитав!

Франц


29.01.1913

Знову повертаюся до Тебе, кохана, вiд листiв Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглиненi звичайними життевими турботами, читають подiбнi листи, де людина здiймаеться з пробуджених творчiстю глибин своеi iстоти, навiть у безсиллi своему вiдкривае нам свою душу нестримним потоком шалених зiзнань, – я i справдi вiдчуваю його (хоча менi, якщо порiвнювати речi тверезо, далеко до нього, як найменшому мiсяцю до сонця) геть близенько, вiн виливаеться скаргами, сховавши менi в шию, вiн сам, пальцями, торкаеться моiх слабкостей, а iнодi, вряди-годи, захоплюе мене за собою, немов ми з ним друзi.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з iншого я не можу, життя в такому розрiдженому повiтрi менi не до снаги, я вислизаю зi справжньоi боротьби, щоб заспокоiтися шляхом споглядання цiлого. Моему мисленню притаманнi неймовiрно вузькi межi – вiдчувати в пiдсумках розвиток, який iм передував, я можу; проте виконати весь шлях вiд пiдсумку до результату або крок за кроком вивести з пiдсумку попереднiй розвиток менi не дано. Я нiби падаю на речi згори вниз i розглядати iх встигаю лише в безладдi свого падiння.

Геббель ж мислить зовсiм прямо, без найменших вивертiв, в якi так хочеться часом сховатися зi своiм вiдчаем. Вiн мислить не тiльки з властивою йому з ранньоi юностi природною силою (адже освiта у нього було зовсiм випадкова, якоi вiн сяк-так нахапався), але i з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною i аж геть близькою до прямолiнiйностi методичнiстю. Коли я намагаюся точнiше уявити собi ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листiв тут же зникае i вiн просто мене розтоптуе.

За сьогоднiшнiй Твiй лист, кохана, особливе Тобi спасибi. Одному Богу вiдомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, i я, йдучи зi служби, обмацував у кишенi списаний напередоднi Твоею рукою аркуш, мiг тримати i пестити його в руках, мiг милуватися ним. Уяви собi, я тут навiть шоколаду з’iв, зрозумiло повiльно, недовiрливо i лякливо, але спокуса якнайбiльше долучитися до Твого iснування i до Твоеi втiхи була занадто великою. Та менi це i не зашкодило, бо все, що вiд Тебе виходить (в цьому Ти зовсiм не те, що я), добре, миле i зашкодити не може.

Франц


30.01.1913

В ряду всього нового, що я пiзнав i пережив з минулого лiта, очевидно, стоiть тепер i те, що я нарештi i навiть з лишком здобувся на здатнiсть застуджуватись, як усi iншi смертнi. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованiсть своеi тисячократно розтертоi шкiри. Може, менi гарячого чаю бракуе, яким, на мою (тепер, пiсля всiх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмiрно збадьорюеться моя кохана? Знаеш, були часи, коли я навiть у власнiй нездатностi застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрiмкiшого згасання – в самому фактi цього згасання я не сумнiвався нiколи. Я казав собi (нездатнiсть застудитися була лише одним iз багатьох симптомiв): ось так, мало помалу, я i випадаю з людськоi спiльноти; я пильно стежив за всiм, що могло б послужити доказом; у першiй-лiпшiй дрiбницi я зазнавав невдачi; не кожне побоювання пiдтверджувалося, але будь-яка надiя обманювала; з ким би i про яку б нiсенiтницю я не говорив, варто було спiврозмовнику лише глянути трiшки скрива, i я вже почувався знедоленим i не знав, якими силами менi повернути до себе його обличчя, утримати на собi його погляд. Одного разу менi вдалося навiть Макса, людину, таким настроям начисто чужу, майже зовсiм переконати в тому, що справи моi дедалi гiршi i що нiхто, хоч як вiн мене любив, як би близько до мене нi сiдав, як би проникливо i пiдбадьорливо в очi менi нi заглядав i скiльки б мене нi обiймав (останне, щоправда, скорiше вiд вiдчаю, нiж вiд любовi), – нiхто не годен мене врятувати. Мене треба покинути на самого себе, воно i менi так краще, i терпляче зносити мою присутнiсть, наскiльки це взагалi в людських силах. Ми тодi вдвох з ним вибралися в Добжiховiц, красиве мiсце неподалiк вiд Праги, де вирiшено було i заночувати. З обiду задощило, геть скам’янiлий, я лежав на кушетцi в кiмнатi Макса (ми взяли двi кiмнати, бо я маю спати в кiмнатi тiльки один, Ти, може, вирiшиш, що ця примха ще й ознака мужностi, але це тiльки побоювання, що розшифровуеться приблизно ось як: коли ти один, з тобою нiчого не станеться – точно так само, як не можна, наприклад, лежачи на пiдлозi, впасти), заснути не мiг, а й розплющувати очi теж не хотiлося, щоб не заважати Максовi, який, сидячи за столом, почав i завершив свою новелу «Чешка» (яку Ти потiм, можливо, читала у «Berliner Tageblatt»), так я i лежав iз заплющеними очима, сумно слухав дощ, який з особливою ретельнiстю порощив по дерев’яному даху i дерев’янiй терасi, i не мiг дочекатися, коли ж Макс нарештi закiнчить свою iсторiю (яку, до речi, вiн писав як божевiльний, перо по паперу так i лiтало), щоб менi встати i злегка потягнутися, – нi з якою iншою, втiм, метою, окрiм як, прислухавшись до себе, знову вiдчути бажання плюхнути на ту ж таки канапу i далi тупо на нiй вилежуватися. Так я прожив багато рокiв i, якщо обернутися i придивитися пильнiше, – нескiнченно багато днiв. Твою руку, кохана, щоб швидше настала така ж нескiнченнiсть прекрасних днiв! Твою гарну, добру руку, яку я все нiяк не наважуюсь схопити.

Франц


31.01.1913

Кохана, не побивайся так i не старайся писати менi бiльше, нiж Тобi без перешкод дозволяе Твiй час, я ж хочу бути твоiм добрим духом, а не твоiм мучителем. Рядок привiту i запевнення, що Ти про мене пам’ятаеш, – в такi часи менi цього цiлком достатньо. Чи не перевантажують все-таки Тебе на службi – тепер ось поряд з операторкою фактурноi машини i панянкою Гросман ще i третя дiвчина захворiла, роботу якоi на Тебе звалили? Час уже б i дирекцii збагнути, що це занадто.

Наскiльки ж менi легше живеться, нiж Тобi, а чи принаймнi могло б житися! Ти, коли б у Тебе було стiльки вiльного часу, як у мене, взялася б вести життя здорове й корисне, на втiху собi i всiм прибiчним. Та Ти i зараз живеш не iнакше, хоч i прив’язана до без чвертi восьмоi вечора i без обiду – це жахливо! – до своеi контори. Я ж, по сутi, нiчого не роблю, людей з такими примхами, примхами, якi до того ж впливають на iхню роботу, взагалi не варто було б тримати на службi, Ти б тiльки головою похитала, якби побачила, як я, наприклад, сьогоднi у себе в конторi працював. У мене на столi звалено сила-силенна найрiзноманiтнiших старих паперiв – щоправда, вже не так багато, як якийсь час тому, вiдтодi все-таки видався тиждень помiрно пристойноi роботи, – але сьогоднi менi насамперед треба було дописати загалом швидше черговий i мало кому потрiбний звiт для мiнiстерства, розпочатий ще вчора. Виявилося, це геть не на мене, в голову зовсiм нiчого не йшло, до того ж в конторi сьогоднi був канцелярський аврал, на який менi довелося вiддати i свого машинiста переписувача, тож я особисто сiв за машинку, вiдчуваючи, що створений тiльки для одного – так i сидiти, склавши руки. У такi днi навiть друкарська машинка втрачае здатнiсть писати, i, скiльки ти на неi нi витрiщайся, все одно вона на вигляд наче старий, давно вiджилий винахiд i взагалi просто залiзяка. Словом, я написав близько 8 сторiнок i добряче цiлю на завтра: цi вiсiм сторiнок, як нiкуди не придатнi, порву i весь звiт, розрахований сторiнок на 20, почну спочатку. Лише зрiдка, немов уста гомерiвських героiв, розмикаються моi губи для диктування, i, як будь-яка скупiсть мови, ця здатна скiнчитися замовканням назавжди. Однак життя йде, i соки, хоч i лiниво, рухаються своiм шляхом. І все це, подумай сама, при тому, що, крiм роботи в конторi, я нiчого бiльше не роблю i занедбав справи на фабрицi так, що не наважуюсь на батька навiть глянути, не те що з ним заговорити. Так що, кохана, похвали мене трошки за такий чудовий спосiб життя.




Лютий



1.02.1913

Жодноi звiстки, кохана моя, в конторi я загадав, якщо що-небудь прийде, тут же надiслати, але нiчого не прийшло. Вчора було два листи, от би вони розподiлилися на вчора i сьогоднi! Але я не переймаюсь; а якщо Ти через таке побиваешся, як останнiм часом, можеш спокiйно один день пропустити, я мiцно зберiгаю Тебе в своiй душi i, як i ранiше, Тебе пам’ятаю.

Я все ще застуджений – вiрнiше, власне навiть не застуджений, але вiдчуваю весь час, можливо здебiльшого тiльки вiд iпохондрii, якийсь неприемний холод по всiй спинi, немов на мене, куди б я не повернувся i де б не стояв, спрямована цiвка холодноi води. Ось i зараз, коли пишу, теж – просто чортiвня якась.

У подiбному станi нiщо не здатне потiшити людину сильнiше, нiж лист з такими непомiрними претензiями, який я отримав сьогоднi вiд Штьоссля. Вiн i про книгу мою [Споглядання] вiдгукуеться, але з таким нерозумiнням, що на якусь мить я навiть подумав, може, книга моя i справдi хороша, якщо вже вона такого проникливого i досвiдченого лiтератора здатна пiдбити на помилки, якi щодо книг я вважав взагалi немислимими, хiба що по вiдношенню до живих людей – живих i тому багатозначних. Єдиним поясненням залишаеться, що книгу вiн прочитав побiжно або мiсцями або (що, втiм, при тому вiдчуттi правдивостi i надiйностi, яке в будь-якому словi i жестi навiюе весь його вигляд, малоймовiрно) не читав зовсiм. Переписую для Тебе вiдповiдне мiсце, бо ж письмо у нього геть нечiтке, i навiть якщо Ти пiсля багатьох зусиль вирiшиш, що все розiбрала, напевно багато прочитаеш невiрно. Вiн пише: «Вашу книгу, так само вдалу як внутрiшньо, так i зовнi, я прочитав вiдразу ж i залпом, вельми потiшившись легкою i проникливою вивiренiстю цих маленьких пам’ятникiв короткою, але великою миттевiстю. За всiм вiдчуваеться якийсь особливо доречний, так би мовити, розчинений у глибинi душi гумор – точно, якби доб- ре виспавшись вночi, прийнявши освiжаючу ванну й одягнувшись у все чисте, ви зустрiли ясний сонячний день в радiсному очiкуваннi i з почуттям невимовноi бадьоростi повсьому тiлi. Гумор прекрасного внутрiшнього самопочуття. А де ж краще передумови для автора, нема прекраснiшоi за нього заруки, нiж цей найчистiший душевний настрiй його перших речей». До цього мiркування залишаеться тiльки додати – я прогавив зробити це iз самого початку, – що загалом книга йому не подобаеться, що при мiнливостi його вдачi легко було передбачити. До речi, лист цей якнайкраще поеднуеться з сьогоднi надрукованою, надмiру хвальною рецензiею[42 - Мова про рецензiю Отто Пiка на «Споглядання» у «Bohemia» вiд 30 сiчня 1913 р.], де сказано, що в книзi безроздiльно пануе скорбота.

Сьогоднi ввечерi прийшла Софi [Фрiдманн], якби у мене не було цiеi залитоi холодним потом спини i «гумору мого власного доброго стану», я б хотiв зiйти з нею з потяга. Якби у мене не було жодних новин вiд Вас, я б бачив кiлька очей, якi бачили Вас тижнями, Ваше iм’я, безумовно, було б згадано, i якби вся справа звелася до короткоi поiздки на електрицi, було б добре. Але на наступному тижнi я хочу ii осадити, i якщо я не чув вiд Вас про Ваше перебування у Вроцлавi, незважаючи на обiцянки, я хочу змусити ii поговорити. Кохана, який це замiнник для Вас? Я приймаю чутки, промови, згадки, спогади замiсть Ваших, i так це й залишаеться.

Щоб не залишати Тебе одну з Твоiми судовими позовами, я в понедiлок теж iду на суд, знову в Ляйтмерiцi. До чого ж не хочеться! Але цього разу хоч нiякiй моiй iсторii ця поiздка не завадить. Але я б вважав за краще, зробивши невеликого гака через Берлiн, податися на справжнiй пiвдень, куди в недiлю пополуднi iдуть Макс з дружиною. Тiльки як таке влаштувати?

Франц



Мати, сьогоднi добре слово![43 - Так Кафка прагне сподобатися матерi Фелiцii, яка потайки читала його листи. Див. зауваження Кафки в листi вiд 14–15 грудня 1912 р.]


2.02.1913

Щойно – вперше пiсля недавнього пiсляполудневого листа – сiв за стiл. Котра година? (Вiдповiдь напишу на наступнiй сторiнцi, як це роблять у дешевих романах, приберiгаючи там для читача черговий жах.) Всю другу половину дня провiв з Верфелем, вечiр з Максом, виснажений втомою i гнiтючими болями в головi, якi сьогоднi пiдбираються до потилицi, спати лiг тiльки о восьмiй. Зрозумiло, в сусiднiй кiмнатi вже був звичний веселий шум, який, щойно менi вдавалося занурити в сон свою втому, з тим бiльшим азартом мене звiдти висмикував. Проте в такiй напрочуд мiнливiй мiшанинi мiж дрiмотою, сном, мрiями i безсумнiвним неспання я провалявся в лiжку досi i пiднявся тiльки потiм, щоб написати, кохана, Тобi i ще накидати дещо для роману, що зi страшною силою насунуло на мене, поки я лежав у лiжку, хоч я подiбних уривчастих осяянь майбутнiх подiй швидше боюся, нiж iм довiряю. Вечеря, пiдiбрана як виняток бездоганно (що за ii складностi зробити аж нiяк не легко), чекала мене на столi, але я вирiшив ii не iсти, прибравши. Ось уже кiлька днiв з шлунком моiм, як i з усiм органiзмом, щось негаразд, i я намагаюся напоумити його голодуванням. Сьогоднi, наприклад, я iв тiльки в обiд. Згадую про це лише для того, щоб будь-яку дрiбницю, вiд якоi я очiкую успiху, пред’явити свiтлу Твоiх улюблених очей.

Верфель читав менi своi новi вiршi, як i ранiше, поза сумнiвом, що йдуть iз глибин його неймовiрного хисту. Як же здiймаеться такий-от вiрш, несучи i породжуючи свiй фiнал вже в самому своему початку, в безперервному внутрiшньому розвитку, що падае на тебе потоком, – а ти, скоцюбившись на канапi, тiльки очима клiпаеш! Цей хлопчик ще погарнiшав, а читае з неймовiрним, шаленим натиском (проти одноманiтностi якого я, втiм, маю деякi заперечення)! Все, що вiн коли-небудь написав, вiн пам’ятае i, читаючи, схоже, готовий себе на шматки рвати, так запалюе вогонь натхнення це важке тiло, цi масивнi груди, цi пухкi щоки. У лютому вiн читатиме в Берлiнi, Ти обов’язково сходи. Зрозумiло, i про Тебе (хоч i без згадки iменi) була мова, та й як я можу без Тебе прожити хоч пiвдня, вiн подарував менi «Друг людства»[44 - Збiрка вiршiв Франца Верфеля (Der Weltfreund. Gedichte von Franz Werfel, Berlin [1911].] з маленькою присвятою «незнайомцi», що трiшки дратуе панянку Лiнднер. Вiдiшлю Тобi книгу найближчим часом – якби ще не морока з особливою упаковкою i вiдсиланням. Через це i «Висота почуттiв» [Брода] стiльки у мене пролежали, зрозумiло, це Твоя книга, я давно Тобi ii обiцяв. Так само i призначений Тобi французький Флобер тижнями у мене валяеться, а я знай заношуся в хмари, фантазуючи про можливi способи його пакування i вiдсилання.

Чи змогла Ти взагалi прочитати лист Льовi, який я Тобi вiдiслав у недiлю? Вони в недiлю у Берлiнi грали, так принаймнi я вичитав з його листа i навiть мав хитрiсть спецiально пiдкреслити для Тебе вiдповiдне мiсце. Згодом я себе за цю хитрiсть картав i радий, що Ти пiдкресленого пасажу або не помiтила, або з якихось iнших причин в театр не пiшла. Я i так досить зловживаю Твоiм мiзерним вiльним часом, бiльш нiж достатньо! Як менi розповiдав Верфель, який теж з Льовi зустрiчався, трупа настiльки сподобалася ляйпцизькому кореспонденту «Berliner Tageblatt», якомусь д-ру Пiнтусу[45 - Йдеться про доктора Курта Пiнтуса (нар. 1886 р.), публiциста й критика, на той час редактора видавництва Курта Вольфа, редактора антологii експресiонiстськоi поезii «Сутiнки людства», вперше виданоi 1919 року.], якого я, до речi, теж знаю, що вiн навiть зiбрався в «БТ» спецiально про них писати[46 - Ця стаття, «Жидiвський Театр» (J?disches Theater), вийшла 17 сiчня 1913 р. у «Leipziger Tageblatt».]. Вийшли менi, будь ласка, статтю, я цих акторiв досi iз задоволенням згадую.

Твоiми пропозицiями, кохана, щодо iншого розпорядку дня я скористатися не зможу. Єдино можливе – залишити все як е; якщо не витримаю – тим гiрше; але я вже як-небудь витримаю. Однiеi-двох годин для писання недостатньо (не кажучи вже про те, що Ти i для моiх листiв Тобi часу не передбачила), десяток годин було б якраз, але оскiльки це недосяжно, треба недосяжного хоча б прагнути, а не перейматися собою – я i так безбожно погано використовував останнi днi для роботи, треба це переломити, мене це просто вбивае, сьогоднi ось знову нiчого не написав i, коли ввечерi лiг, через власну втому на якийсь час впав у такий розпач, що в пiвснi молився, нехай менi дадуть в руки всi пiдвалини свiту, вже я б ними струсонув! О, леле мiй! Ех, кохана…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65747349) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Герберт Ойленберг отримав премiю Шиллера в 1912 р. за п’есу «Белiнда».




2


Образ човна, мабуть, пов’язаний з тим, який Кафка виводить у своему листi вiд 3 грудня 1912 р.




3


Див. лист Кафки вiд 29–30 грудня 1912 р.




4


Кафка натякае на сцену з незакiнченого роману «Америка».




5


Натяк на роман «Америка».




6


«Прощайте» (фр.).




7


Президентом закладу страхування вiд нещасних випадкiв працiвникiв був д-р Отто Прiбрам. Кафка потоваришував з Евальдом Прiбрамом, сином президента, на схилку своiх шкiльних та унiверситетських рокiв. Див. Лист Кафки з 10-го на 11 березня 1913 р.




8


Гелер – грошова одиниця Австро-Угорщини – одна десята крони, карбувався з неповноцiнних металiв: нiкелю (20 i 10 г) та мiдi (2 i 1 г). Пiсля розпаду Австро-Угорщини ще деякий час залишався в обiгу.




9


Мова, певно, про «Червону кiмнату» (R?da rummet).




10


Див.: Ola Hansson, «Erinnerungen an Strindberg», Die Neue Rundschau, 1912, Nr. Ir, S. 1536 ff. und Nr. 12, S. 1724ff.




11


Див. Лист до батька, приготування до весiлля.




12


В остаточному варiант просто блiдим [ «напрочуд блiдим» закреслено, мiж рядкiв написано: «Це не що iнше, як кокетство, вигляд я маю звичайнiсiнький i такий, як той, серпневий»].




13


Дом’е Оноре Вiкторен (1808–1879) – французький художник-графiк, живописець i скульптор, найбiльший майстер полiтичноi карикатури XIX столiття. Склав собi в 1840-х роках гучну популярнiсть карикатурами на полiтичнi обставини, суспiльне i приватне життя видатних людей тодiшньоi Францii.




14


Натяк на зауваження Йозефа Поллака «Добрий вечiр, Франце! Як справи? Що ти пишеш вдома?». Див. Лист Кафки з 10-го на 11 сiчня 1913 р.




15


Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.




16


Мова, певно, про однойменний твiр австрiйського композитора Йоганна Реша (1830–1891), знаного з бальноi музики.




17


Бубер виступав з доповiддю на тему «Мiф юдеiв» на урочистому вечорi об’еднання «Бар Кохба».




18


«Вона призналася, що iй хочеться пройти об руку з ним по вулицях» (фр.) (пер. Д. Паламарчука).




19


Мова про видання 1916 року.




20


Айзольт Гертруда (1870–1955) – вiдома нiмецька актриса з берлiнськоi трупи Макса Райнгарда.




21


«Jedermann» – драма Гуго фон Гофмансталя (1911).




22


Ілюстрований щотижневик, заснований 1853 р. видавцем Ернством Кайлем i редактором Фердинандом Штолле у Ляйпцигу.




23


Назва статтi (1863) Фридрiха Гофманна у «Gartenlaube».




24


Навеснi 1910 р. росiйський балет дав гостьову виставу на сценi Нiмецького театру в Празi.




25


Про танцiвницю Едуардову пор. Щоденники (1910). В одному мiсцi Кафка, примiром, описуе ii портрет: «Просто неба танцiвниця Едуардова не така гарненька, як на сценi. Блiда цера, отi вилицi, якi так напинають шкiру, що на всьому обличчi ледве помiтиш якийсь порух; великий нiс, який немовби виступае з заглиблення i з яким жарти поганi – тут не спробуеш, чи твердий у нього кiнчик, i не схопишся легенько за перенiсся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходiмо зi мною»» (Кафка Ф. Щоденники. К., 2000. С. 9—10. Пер. Л. Логвиненка). Насправдi мова про вiдому росiйську балерину Євгенiю Едуардову (1882–1960).




26


Тамара Карсавiна (1885–1978) – росiйська i британська прима-балерина i балетний педагог.




27


Йдеться про швейцарського музиканта й педагога Емiля Жака-Далькроза (1865–1950). 30 червня 1914 року Кафка, якщо вiрити його «Щоденникам», був у його осiдку у Ляйпцигу.




28


Див. лист Кафки з 14-го на 15 сiчня 1913 р.




29


Див. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.




30


Лiдiя Георгiiвна Кякшт (1885–1959) – артистка балету, педагог i хореограф, учасниця «Росiйських сезонiв» Дягiлева (1908–1913).




31


Тут, мабуть, маеться на увазi «роман», який згадуеться i в попереднiх листах, себто «Америка».




32


Себто кошернi, з яловичини.




33


Вочевидь мова знову про «Китайськi духовнi й любовнi iсторii».




34


До часу, згадуваного Кафкою, Бубер видав «Історii Рабi Нахмана, ним розказанi» (Frankfurt am Main, 1906) i «Легенди про Баалшем» (Frankfurt am Main, 1908).




35


Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 р.




36


Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 року.




37


В оригiналi австрiйське «aufmischen» – вдихати нове життя.




38


Рання технологiя кiнематографа, що здобула успiх у виглядi торгових автоматiв для перегляду коротких рухомих кiнороликiв.




39


Пор. лист Кафки вiд 24 листопада 1912 року з докладеною замiткою в газетi «Беатифiкацiя мученикiв з Уганди».




40


Мова про видання Гертруди Кiрхайзен: Gertrude Kircheisen, Die Frauen um Napoleon, M?nchen, 1912.




41


Мова про видання визначного нiмецького драматурга Кристiана Фридрiха Геббеля (1813–1863): Hebbels Briefe. Ausgew?hlt und biographisch verbunden von Kurt K?chler. Jena, 1908.




42


Мова про рецензiю Отто Пiка на «Споглядання» у «Bohemia» вiд 30 сiчня 1913 р.




43


Так Кафка прагне сподобатися матерi Фелiцii, яка потайки читала його листи. Див. зауваження Кафки в листi вiд 14–15 грудня 1912 р.




44


Збiрка вiршiв Франца Верфеля (Der Weltfreund. Gedichte von Franz Werfel, Berlin [1911].




45


Йдеться про доктора Курта Пiнтуса (нар. 1886 р.), публiциста й критика, на той час редактора видавництва Курта Вольфа, редактора антологii експресiонiстськоi поезii «Сутiнки людства», вперше виданоi 1919 року.




46


Ця стаття, «Жидiвський Театр» (J?disches Theater), вийшла 17 сiчня 1913 р. у «Leipziger Tageblatt».



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения